– А що там брати? Ліси одні, – зауважив я.
– Ти і там був? – здивувався Бар-Кончалаба.
– Був.
Він аж заглянув мені в очі.
– А Мару бачив?
– Так, ледь не зачепила. Дивом врятувався.
– Нічого собі! А трупаків, трупаків бачив? – спитав письменник.
– Ні, тільки чув про них.
– Чути то фігня, ось би побачити! – мрійливо зітхнув Бар-Кончалаба.
– Ти продовжуй, продовжуй, навіщо той Травін ходив до Поганих земель?
– За рабами. Він спробував спочатку брати у полон диких, але ті билися до останнього, а навіть якщо вдавалося їх схопити, то швидко гинули, бо не могли призвичаїтися до неволі. А ось у Поганих землях жили люди.
– Звідки вони там узялися?
– З ріки Снів. Ті, кого не вбили чудовиська, хто зміг з Торжища втекти чи ще якось вибратися, оселялися там і жили. Було там кілька поселень. Травін зі своїми козаками їх знищив, а людей забрав у рабство. Він був ще не дуже старий, але гнівливий, і одного разу з ним трапився напад. У Травіна відібрало ліву частину тіла, говорити майже не міг. Про це дізналися кріпаки. Звістка про хворобу пана швидко рознеслася по селах, і люди вирушили до фортеці, вимагати волю, як на Великій землі. Якби Травін був здоровий, ніхто б не наважився, але коли дізналися, що він напівтруп, то вирішили, що час настав. Під фортецею зібралося кілька тисяч кріпаків. Вони прийшли, озброєні вилами, косами та сокирами. Їх було значно більше, аніж козаків, але у фортеці була артилерія і рушниці, багато набоїв, запас води та їжі. Треба було вичекати, поки селяни розійдуться, а потім вдарити і потрощити їх окремими селами. Але син Травіна був молодий та гарячкуватий. У Травіна було багато синів від різних рабинь, яких у нього був цілий гарем. Але коли сини виростали, Травін їх вбивав, щоб ті не піднялися проти батька. Вбив би і цього, але він був ще занадто молодий, підліток. Травін намагався щось наказати, але не міг вимовити і слова. Тоді підліток зарізав батька і проголосив себе новим паном. Після чого наказав відкрити ворота фортеці і атакувати кріпаків. Був впевнений, що раби розбіжаться, як розбігалися завжди, коли бачили озброєних козаків. Але мужики не побігли, загін козаків врубався у натовп і загруз. Козаки побачили, що треба відступати, але молодий панич бісився і лізу далі. Тоді козаки покинули його і відступили. Не до фортеці, а в бік прикордонних башт, де стояли невеличкі сторожові загони. Фортеця ж залишилася майже без охорони. То кріпаки невдовзі узяли її. Перебили всіх, хто там був, у тому числі і гарем Травіна. А потім знайшли у підвалах запаси вина і перепилися. У цей час отамани всіх чотирнадцяти прикордонних башт зібралися на раду. Вирішили вдарити по бидлу, придушити повстання, а потім вже думати, що і як.
Козаки атакували несподівано, у той момент, коли кріпаки спали з перепою. Багатьох убили одразу, інших катували і вбили пізніше. Кріпаки намагалися битися, але були розпорошені по селах та хутірцях, тоді як козаки діяли одним кулаком. Невдовзі знищили всіх, хто чинив опір. Потім вирішили, що без пана буде краще, поділили всю землю і всіх кріпаків на чотирнадцять частин і кожен з отаманів заснував свій курінь.
– То ото всі курені Мухи, Деркача, Яреми це на честь тих отаманів?
– Так. Ці отамани стали називати себе паничами і тримали всю владу на Січі. Щоб кріпаки більше не повстали, їх перетворили на рабів. Спочатку забрали землю, а потім зруйнували хати і побудували сараї, куди зігнали бидло. У тих не залишилося ніякого майна, всю їжу давали господарі, вимагаючи за це працювати на панщині. Виникла така химерна суміш рабовласництва і казарменого комунізму. Але вона виявилася досить живучою. Вже скільки років минуло, а Січ така сама.
– Але паничів стало значно більше, аніж чотирнадцять, – зауважив я.
– Так. Це вже наслідки так званого Хрущовського походу.
– Хрущовського? – здивувався я.
– Ага. Микита Сергійович, ще коли був керівником СРСР, якось почув про існування Січі і обурився, що всередині Країни Рад існує ось така рабовласницька пляма.
– Але як він дізнався?
– Радянська влада знала про Січ. Ще у тридцяті сюди був спрямований полк червоної кавалерії, щоб завадити масовій втечі селян, які тікали від колективізації. Полк мусив швидко захопити Січ, але спочатку зазнав великих втрат у зіткненнях з чудовиськами, а потім вдарили і козаки, які під час визвольних змагань змогли закупити достатньо сучасної зброї у батька Махна. Потім та зброя була використана проти червоних кавалеристів, які були розтрощені і здебільшого знищені. Залишки полку втекли. Доповідати про таку ганебну поразку Сталіну злякалися і зробили вигляд, що нічого не трапилося. Мовляв, полк був розформований, а ніякої Січі немає.