Панич їхав кудись далі, мабуть, на окраїну Торжища, бо чудовиськ ставало все менше, натомість мене почав охоплювати якийсь дивний страх, від якого я змерз. Обхопив себе руками і тремтів. Сам собі дивувався, бо ж літо, спека, а я тремтів, наче на морозі. Потім помітив, як напружився кінь панича, та і він сам теж тремтів, хоч був у сорочці і безрукавці. Ось вже ми їхали майже порожньою вулицею Торжища, коли попереду стало видно будинок, складений з чорного каменю. Ледь побачивши його, я схопився за живіт, який страшенно заболів. Мабуть, від жаху. Ланцюг смикнув мене, я ледь не впав, побіг, але ноги не слухалися, холод і жах, я таки впав, хотів підвестися, знову впав, а потім знепритомнів. Мабуть, панич і не озирнувся, кінь потяг мене далі, аж до чорного будинку. Я прийшов до тями, коли ми вже зупинилися. Почув, як панич щось крикнув тремтячим від жаху голосом. Крикнув щось дивне, не так, як балакають паничі. Йому відповіли таким голосом, що я знову знепритомнів. Панич почав бити мене по щоках.
– Вставай! Вставай! – панікував він. – Вставай!
Ледь поставив мене на ноги, наче давав комусь обдивитися мене. З чорного будинку щось рикнули, і я знову впав. Коли наступного разу опритомнів, то панича вже поруч не було, а я сидів у якомусь підвалі, у суцільній темряві. Несподівано до мене хтось доторкнувся. Я з переляку закричав. І тут весь підвал вибухнув криками. Кричало багато людей, і це було якесь божевілля, коли грюкнули двері і почулося страшне гарчання, від якого всі замовкли. Мені було дуже холодно і нестерпно страшно. Нестерпно до того, що я не втримався, підхопився і з усієї сили вдарився головою об кам’яну стіну. Знепритомнів, чого і бажав.
Прокинувся від криків і рику. Страх знову схопив мене потужними щелепами, почав жувати, але витримати його було легше, бо нас вигнали з підвалу на білий світ. Нас, кілька десятків людей. Було тут і кілька земляних рабів, але здебільшого люди не з Січі, мабуть, ті, хто пливли до Райгорода і потрапили у полон. Усі ми були ледь живі від жаху, який випромінювали невідомі істоти у чорних плащах з накидками на головах, які поралися з нами. Можна б було здогадатися, що це і є ті чорні чаклуни, яких так усі боялися, але жах паралізував мій мозок, я не міг ні про що думати. Тільки тремтів і хотів померти, щоб хоч так втекти від жаху та холоду.
На нас одягли вже знайомі мені ярма, тільки у чорних чаклунів в ярмо набивали не п’ятьох, а десятьох, ярма прив’язали до величезних, теж чорних коней, чорні чаклуни зашипіли, і ми рушили. Це був ще важчий біг, аніж від Застави до Торжища, бо коні чаклунів були значно більші за звичайних коней і мчали швидше. Думаю, то взагалі були не коні, так само, як чорні чаклуни хоч і були схожі на людей, але не були ними, бо людина не може викликати такий жах. Жах, який випалював нас своїм холодом весь день, не дивлячись на біг. Стояла спека, сонце пекло, я біг, стікаючи потом, і водночас тремтів від холоду.
За кілька годин почали падати перші з тих, хто не витримував цього бігу. Чорні чаклуни добивали їх, відв’язували і гнали нас далі без жодної спроби дати перепочинок. Я вже був досвідчений у такій гонитві, то навколо не дивився, зосереджувався і рахував кроки. Треба пробігти тисячу кроків, і я рахував. Потім ще, ще і ще. Головне, не думати про те, скільки тисяч кроків попереду. Тисяча завжди одна – рахуй!
Бігли до ночі. Спочатку степом, потім лісами. Жодного разу ніхто не спробував напасти на нас. Мабуть, чорних чаклунів боялися усі інші чудовиська. Коли почало сутеніти, нас залишили на галявинці. Навіть не розв’язували. Самі чорні чаклуни відійшли кудись. Але були неподалік, бо жах не відпускав. То ніхто не розмовляв, всі лежали на землі і тремтіли. Я не зміг заснути до самого ранку, а потім ще день гонитви. Люди стали слабіти частіше, їх без жалю вбивали. З Торжища п’ятеро чорних чаклунів вивезли півсотні рабів. А коли увечері другого дня ми побачили на високому пагорбі чорну фортецю, живими залишалося не більше половини. Ще двоє не змогли здолати крутий підйом до фортеці. Інші забігли нагору, протупотіли по мосту до воріт і забігли всередину, де попадали. Всі мовчали і тремтіли, бо як би не було страшно раніше, а зараз стало зовсім нестерпно.