– Красю, тримайся! – почув я крик Понамки, і на мене гупнуло щось важке.
Вже потім я зрозумів, що це Понамка кинула списа, який пробив голову того трупака, що збирався проштрикнути мене. Трупак впав на мене, інший продовжував міцно мене тримати, я борсався і не міг нічого зробити. Я закричав від безсилля та огиди.
– Спокійно, Красю, спокійно! – почув голос Понамки. Вона скинула з мене трупака, допомогла підвестися і залізти на її коня. – Швидше! Відступаємо! Мара!
Ще встигла відбити щитом кілька списів трупаків і знести голову двом, поки ми проривалися. Я озирнувся, Мара наступала, але вона не встигала за нами. Ми мчали до фортеці з тими, кому пощастило пробитися через військо трупаків.
– Де ти взялася? – спитав я у Понамки.
– Та приїхала тебе зустрічати, а тут побачила, що ці гнилиці збираються тебе схопити. Думаю, що за фігня, ти вижив у чорних чаклунів, а якісь трупаки все зіпсують? Добре, що зі мною був десяток джур, то я і допомогла!
– Понамко, дякую, – я заплакав.
– Витри сльози! – строго наказала моя добра панна.
Ми влетіли у фортецю, за нами швидко підняли міст і зачинили ворота. Всі побігли на стіни, з яких видно було, що Мара зупинилася перед фортецею, а потім почала відступати до Великого болота. В мене затремтіли ноги, і я сів.
– Піду ознаймлю Непийпиво, що його розсказ отправований! – крикнув Дубогриз. Він був з тих, хто пробився.
– Ну як ти, Красю? – спитала Понамка.
– Не вірю, що живий.
– Вірь, Красю, вірь! Все погане позаду! – запевнила Понамка. – Відведіть мого слугу до окремої кімнати, нагодуйте і дайте відпочити. Завтра ми вирушаємо!
Понамка, мабуть, узяла велику силу, бо всі її слухалися. Мене відвели, добре погодували і вклали на справжнє ліжко з периною! Там я миттю заснув, мені снилися жаби чорних чаклунів, Мара, трупаки та інші жахи, але коли я прокинувся, то посміхнувся, бо чорна смуга залишилася позаду. Так я сподівався. Мені принесли сніданок, слуги вклонялися мені, наче я був вищий за них. Трохи поїв, коли прийшла Понамка. Вона була весела та повна сил.
– Ну як ти? – хлопнула мене по плечу, я ледь не перекинувся.
– Та нічого. А як пан Непийпиво?
– О, брат Непийпиво чекає нас у курені Мухи.
– Він вижив!
– Так, вижив, він – міцний.
– А для чого наказав повернути мене? – спитав я, бо коли там паничі звертали увагу на слуг, тим більше рятували їх з далекого полону.
– Бо ти врятував Січ, – гучно сказала Понамка. Я аж злякався.
– Понамко, тихіше! – попросив її, бо за такі слова мене легко могли стратити. – Не я рятував Січ, а ви з паном Непийпивом!
– Ні, Красю, ти. І це не мої слова, а слова Непийпива, які він сказав на Січовому Суді.
– Був суд?
– Так. На ньому я була виправдана. Яроша розпаничили і стратили, а Соколу, який порушив наказ і відправив тебе на Торжище, дозволили виїхати.
– І що далі?
– Подивишся! – Понамка підморгнула мені. В неї був піднесений вигляд, вона наче на крилах літала. Таке з нею бувало, коли вона закохувалася.
– У тебе що, роман? – здогадався я. Понамка щасливо посміхнулася. – З Непийпивом?
– Ні, що ти! – аж махнула руками. – З Непийпивом ми просто побратими, ти ж знаєш, що я не люблю кремезних чоловіків.
Я кивнув. Дійсно, всі коханці Понамки, яких я знав, були худенькими хлопчиками. Непийпиво ж був дебелий мужик.