– Тоді хто?
– Та один джура, приємний хлопчик, – вона солодко посміхнулася.
– Вас хоч не стратять за це?
– Ні, що ти, паничі часто сплять з джурами.
– Сплять? Вони що, підораси? – здивувався я.
– Красю, ну ти дикий якийсь. Тут на це не звертають уваги. Головне бути хорошим бійцем, а також запліднювати жінок, все інше: з ким ти товаришуєш і в якій спосіб, нікого не обходить. То не хвилюйся. Красю, а ти знаєш, що посивів?
– Посивів? – здивувався я.
Понамка вихопила шаблю і піднесла мені до обличчя. У шаблі я побачив себе і справді посивілого. Закрутив головою.
– Мені треба поголитися.
– Не треба. Ходімо!
Я пішов. У дворі фортеці нас вже чекав великий загін вершників. Мені підвели дебелого мула зі зручним сідлом. Понамка махнула рукою, і загін вирушив. Спочатку кілька кілометрів по перешийку між болотами їхали тихо, бо боялися Мари. Коли ж виїхали на Велику землю, то почалися розмови і сміх. У всіх було якесь передчуття свята, я не розумів якого саме, але бачив, що на мене дивилися з неабиякою повагою.
Їхали досить швидко, я заморився у сідлі, але потім згадав, як біг днями з ярмом на шиї, і заспокоївся. Почалися поля куреня Кривоноса. Нам зустрілися перші загони слуг, що наглядали за рабами. Слуги вклонялися і жадібно роздивлялися мене, ледь не пальцями показували. Потім до нас приєднався досить великий загін вершників з куреня Кривоноса. Виключно паничі та джури. Їхали далі, пару разів зупинялися, але лише для того, щоб попити води з придорожніх колодязів. По обіді в’їхали на територію куреня Мухи. Нас знову зустрічали слуги, що спостерігали за сотнями рабів на полях. Нарешті стало видно стіни куреня Мухи. Понамка прискорила рух, і ми невдовзі вже були біля куреня, що виявився переповненим людьми. Дуже багато паничів та джур, менше слуг. Народу було стільки, що слуг всередину куреня не пускали. Тільки джур і паничів. Я залишився ззовні, приліг у тіні одного з великих наметів, розвернутого біля куреня. Відпочивав. Чув, як про мене шепочуться слуги. Але підійти до мене вони не наважилися. Потім я заснув і прокинувся від поцілунку. Здивовано відкрив очі і побачив Явдошку.
– Що ти тут робиш? – спитав я.
– Розсказано мені служити тобі! Може, щось принести? – вона вклонилася мені, наче я був не простий слуга.
– Чаю, трав’яного чаю.
– Зараз!
Вона побігла кудись і невдовзі притягла мені глечик з чаєм. Розповідала, що її відправили в степовий табір, а потім терміново повернули і відправили сюди, щоб вона прислуговувала мені.
– Тут добре! Годують досхочу і не примушують плужити важко. Дякую тобі! – вона вклонилася мені. Я тільки кивнув, попивав смачний чай. – Слухай, а то є правда, що ти був у чорних чаклунів?
– Ще раз спитаєш це, вирушиш у степ, – строго сказав я, бо не хотів згадувати те, що було.
– Вибач, вибач! – вона помітно злякалася.
Не встиг я допити чай, як за мною прибігли два джури. Не давали стусанів, не кричали, не погрожували, а ввічливо попросили піти до куреня. Нічого не розумів, пішов. Уже вечоріло. У курені було повно паничів та джур, мабуть, сюди з’їхалися загони з усієї Січі. Побачив, як на одну з башт піднімають великий дзвін. Усюди палали смолоскипи, паничі та джури стояли при зброї, якихось столів для свята не було видно. Що відбувалося?
– А ось і він! – почув я голос Непийпива. Панич помітно схуд, був ще блідий і рухався неквапливо, але видно було, що поступово одужував. Я вклонився йому. Непийпиво стояв у центрі кола з паничів, за паничами стояли джури. – Привіт, Красю. Радий зочити тебе живим!
– Радий, що ви одужали, пане! – я вклонився же нижче. Може, треба було стати на коліна?
– Красю, повєдав я всьому панству про те, як добре валчив ти у борні з чужинцями.
– Я виконував ваш наказ, пане.
– Дуже добре виконував. Так добре, як не може виконувати слуга. Я замислився, чи не змилилися ми, коли записали тебе в слуги?
Я мовчав, не розумів, до чого він вів.
– Красю, ми ферували, що Січі потрібні такі бійці. Ти сміливо бився з дикими, ти рачив звитяжство над чужинцями. Ти вижив у чорних чаклунів. Ти валив трупаків і їх теж звитяжив! Хіба звичайний слуга здатний на таке? Ні! То, Красю, ми вирішили вивести тебе у джури! – пояснила Понамка.
– Дякую, пане! – я впав на коліна.
– Не голи своє волосся. Три роки будеш джурою. Служитимеш у куренях і на кордоні, коли вислужиш, то паничем станеш!
– Дякую, пане!
– Імай зброю джурську! – наказав Непийпиво. Мені піднесли шаблю, коротшу, аніж у паничів, але шаблю, а також кольчугу та шолом. Непийпиво вихопив свою шаблю і підніс мені до губ. – Чи присягаєшся ти бути вірним Січі та покласти за неї живіт свій?