Непийпиво подивився на мене так, наче ось-ось розірве на шматки. Але стримався, дозволив узяти мені зброю, до якої зазвичай допускали тільки паничів. Я схопив гвинтівку, перевірив, чи заряджена, зняв з запобіжника.
– Шановне панство, стріляємо після мене, робимо по п’ять пострілів, цілимося у голови залізних птахів, потім швидко відступаємо зі стін, – сказав я і побачив обурені погляди паничів з гвинтівками. По тому, як вони їх тримали, зрозумів, що не звикли до сучасної зброї. Запаси мали, але користуватися ними не вчилися.
– Слухайте його, це наказ брата Непийпива! – крикнула з землі Понамка.
– Се мій розсказ! – підтвердив сам Непийпиво невдоволеним голосом.
Паничі розійшлися по стіні, сховалися за зубцями. Гуркіт двигунів гелікоптерів наближався. Їх було аж п’ятеро, летіли клином. Взяли трохи вбік від Застави, але все одно зі снайперських гвинтівок можна було їх поцілити. Секунди очікування. Я дивився в приціл. Бачив кабіну гелікоптера, що летів першим.
– Кожен бере по одній залізній птасі! Я – ту, що в центрі. Той, хто ліворуч від мене – другу ліворуч, а той, хто праворуч, другу праворуч, і так далі. Кожен стріляє по своїй, – крикнув я.
– Се мій розсказ! – знов підтвердив з землі Непийпиво, і його слова переконали паничів. Вони вже не обурювалися, дивлячись на мене, а почали цілитися.
– Вогонь! – крикнув я і натиснув на гачок. Постріл. Приклад вдарив у плече, я притиснув гвинтівку, стріляв ще і ще. Поруч торохтіли постріли паничів. На четвертій кулі побачив, як центральний гелікоптер почало водити, він відхилився вбік, ледь не зіштовхнувся з тим, який летів за ним, а потім стрімко пішов вниз і врізався у землю. Переможні крики паничів.
– Відступаємо! – крикнув я, бо ж бачив, що підбитий лише один гелікоптер, а інші розвертаються і прямують до Застави. – Відступаємо! – верещав я, бо бачив, що паничі і не думають тікати. Вони припали до зубців і стріляли по гелікоптерах. Вони теж хотіли збити хоч один, бо ж вони, паничі, не змогли влучити, а якийсь там джура, вчорашній слуга, зміг! – Пане Непийпиво, накажіть відступати! – закричав я, бо розумів, що зараз станеться.
– Рейтеровати! – крикнув Непийпиво, і я стрибнув зі стіни. Там внизу мусив бути сарай з сіном. Я пробив солом’яну стріху і гепнувся прямо в копицю. Почув постріли. І це вже не дрібне насіння гвинтівок, це волоські горіхи гелікоптерних кулеметів. На дах сараю почало падати каміння з розтрощених пострілами стін, потім гепнулося щось важке, мабуть, труп одного з паничів. Гелікоптери розійшлися в боки перед самою Заставою. Я вибіг з сараю. Побачив, що той шматок стіни, за яким стояли паничі, був наче зчесаний. Один труп панича залишився на стіні, а інші збило вниз. Я підхопив гвинтівку одного з вбитих паничів і побіг на стіну. Сподівався, що гелікоптери повторять атаку, то в мене буде невеликий шанс збити ще один з них. Я сховався за залишком стіни, дивився, як гелікоптери зробили коло і знову вишикувалися для атаки, швидко наближалися, ще б кілька секунд і можна було стріляти, але несподівано стрій розпався, вони повернули у бік ріки Снів і полетіли геть. Кілька разів вистрелив їм навздогін, але марно. Гелікоптери віддалялися, потроху перетворюючись на чорні цятки. Я збіг зі стіни. До мене кинулося кілька паничів.
– Він угонзнув! Паничі загинули, а він живився! – ці дурні лізли на мене з шаблями, хоч я мав у руках снайперську гвинтівку.
– Він вабоїв залізну птаху! – загримів Непийпиво. – Він знову нам допоміг! Хто чіпатиме його, той мене чіпатиме!
Після цього вже підняті шаблі опустилися. Але дивилися паничі на мене зі злістю.
– Пане, уклінно прошу подивитися на збиту птаху. Там могли залишитися живі чужинці, – сказав я Непийпиву.
– Напрод! – наказав він.
Ми стрибнули на коней і поїхали до лісу біля ріки. Там серед дерев лежав розтрощений гелікоптер. Подекуди його шматки палали. Побачив тіло пілота у кабіні. Ще одне лежало біля гелікоптера. Помітив сліди на піску. Таке враження, хтось тягнув ногу і сховався у кущах. Я впав на пісок і наставив гвинтівку, яку привіз з собою.
– Виходь! – крикнув я. – Виходь, стріляти буду!
Я вистрелив у кущі.
– Здаюся! Здаюся! – закричав чоловік російською. Вийшов з піднятими руками. Сивий дядько років п’ятдесяти. Його схопили, ледь не вбили, але я зашепотів Непийпиву, що треба допитати. Він втрутився і врятував полоненого.
Його відвезли до Застави. Там завели у підвал. Я почав розпитувати.
– Розповідай, хто ти і що тут робив?
Він, приголомшений всім побаченим, і не думав мовчати. Розповів, що сам з Орла, колишній військовий, останнім часом працював на замовленнях в Африці.