– Вирішать, бо ти ж не знаєш всього плану.
– Кажи!
– План такий: підготовлених рабів викинуть зі зброєю у їх куренях. Потім увімкнуться розкидані ящики. Це потужні колонки, через які буде транслюватися звернення до рабів із закликом до повстання. Звернення на мові рабів, щоб вони зрозуміли.
– Раби не послухаються, вони залякані! І сараї зачинені!
– Сараї відчинять ті раби, яких зараз розвозять по куренях.
– Навіть якщо так, ми придушимо повстання у зародку!
– Придушувати буде нікому.
– Що? Красю, що ти верзеш? – Понамка схопила мене за петельки і струснула. Вона була сильна і роздратована.
– Бо всі курені будуть знищені.
– Що?
– Ти ж чула про «Су-24». Це такі штурмовики, кожен з яких може нести кілька тонн бомб та ракет. Кожен літак буде мати ціллю один, максимум два курені. Паничі не чекають удару, вони на ніч всі зберуться у куренях. І там знайдуть свою смерть. Бомби та ракети розтрощать курені та фортеці. Більшість паничів загине там. А якщо комусь пощастить вціліти, то їх вже будуть добивати натовпи повсталих рабів, яких мусить підбадьорити вигляд зруйнованих куренів. За кілька годин все буде закінчено, Січі не стане.
– Чому ти радієш? Ти що, не розумієш, що не стане і нас? Раби нас знищать! – закричала Понамка.
– Ми втечемо.
– Як?
– Зробимо засідку біля збитого гелікоптера. За ним обов’язково прилетять, хоча б щоб забрати тіла та документи, знищити залишки. Ми нападемо із засідки. І втечемо звідси. Я хочу повернутися додому, у своє життя, і забути ці жахи. Ти зі мною?
Понамка подивилася на мене.
– Ти міг би стати паничем! – закричала вона.
– Я заморився виживати, а ще більше заморився вбивати. Після Великої крові я не хочу тут залишатися.
Мої слова боляче вдарили Понамку. Вона хотіла щось сказати, але тепер кривилася, стогнала, крутила головою. Про щось думала.
– Я не можу їх покинути, – нарешті сказала Понамка.
– Ти залишаєшся? – скривився я від розчарування.
– Ні, але я не можу їх зрадити. Вони ж мені як брати. Бойові побратими!
– Їх вже не врятувати, Понамко! Нічого не поробиш. Давай спробуємо врятуватися самі, – сказав я.
– Тоді я загину з ними. Прощай, Красю, – Понамка під’їхала до мене і обняла. Вона плакала. Ніколи я не бачив, щоб вона плакала, хіба зі сміху.
– Понамко, що за дурня? Це – криваві вбивці! Вони різали дітей, вбивали вагітних жінок! Якого біса ти мусиш гинути за них!
– Ми билися пліч-о-пліч.
– Вони ледь не стратили тебе!
– Вони – справжні бійці.
– Понамко, ти нічого не зміниш! Благаю, давай повернемося разом!
– Мій заповіт у сейфі. Я ж юрист, я не могла без заповіту. ТОВ «Хаос» залишається тобі. Спробуй не зганьбити мого прізвища, Красю. Бувай.
Вона нагнала коня і помчала у бік Застави. Я відчув, як почало гепати у грудях серце. І в мене виступили сльози на очах. Наче якесь дурне романтичне кіно. Ага, оце зараз я плюну і помчу за Понамкою, щоб врятувати Січ. І врятую. Гепі-енд, мені вистригають оселедець. Хер вам! Я не збирався брати участь у цій маячні! Повернутися додому і жити нормальним життям, а не борсатися по шию у крові, як доводилося тут! Ні! Тут не кіно, тут життя, страшне, нелюдське життя! Я не збирався ризикувати, щоб рятувати цих клятих паничів, рабовласників і душогубів! Жінконенависників і підорасів! Ні!
Я все вирішив, але наступної миті вже мчав навздогін за Понамкою. Мчав, бо колись вона врятувала мене. Коли я повернувся з колонії і не мав нічого, окрім туберкульозу. Вона дала мені роботу, житло, шанс вижити, подарувала друге життя. Потім і я допомагав їй, і вона мені. Можна було б рахувати, хто кому більше, але життя мені вона врятувала.
– Понамко! Понамко! – верещав я і наганяв коня. Він був у мене гірший, аніж в Понамки, бо я ж був джура, а вона – панич. Я б не здогнав, але Понамка, мабуть, озирнулася, побачила мене і зупинилася почекати. – Понамко!
– Що?
– Я допоможу, але потім ми одразу поїдемо звідси! Разом!
– Домовилися! Тільки врятуй Січ! – крикнула вона.
– І Непийпиво мусить слухатися мене, бо часу зовсім мало!
– Він буде! Вперед!
– Вперед!
Ми помчали до Застави. Про полоненого забули, було не до нього. Залетіли до Застави, всі тамтешні паничі та джури були при сучасній зброї. Не дуже-то вміло тримали автомати і розгублено переглядалися. Я побіг за Понамкою до башти, там біля рації сидів Непийпиво.
– Залізні птахи чули на всіх куренях! – сказав він Понамці, мене і далі намагався не помічати.
Понамка зачинила двері за нами.
– Брате Непийпиво, послухай Красю, бо від цього залежить доля Січі, – Понамка була серйозна та впевнена.