– Що? – здивувався Непийпиво.
– У нас обмаль часу. Красю, кажи.
– Пане Непийпиво, дуже скоро Січ буде знищена.
– Що? – він аж підхопився і вихопив шаблю. Понамка стала між нами. Узяла руку Непийпива і поклала його шаблю собі на горло.
– Вбий мене, якщо хочеш, але не заважай йому. Говори, Красю, говори! – сказала Понамка.
І я почав говорити. Швидко і якомога зрозуміліше. Мені вистачило кількох хвилин.
– Що це за залізні птахи, які можуть потребити фортеці наші? – спитав Непийпиво.
– Ті самі, які знищили одну з башт Застави! – нагадав я йому урок від американців.
– З тими чужинцями ми запирали!
– Але є й інші чужинці. І вони хочуть знищити Січ. Руками рабів.
– Бидло не збродить!
– А якщо вони побачать залишки зруйнованих куренів? І інших рабів з мушкетами, з яких вони добиватимуть тих паничів, які вижили?
– Мовчи! – заревів Непийпиво.
– Говори, Красю, говори, – наполягала Понамка.
– Пане Непийпиво, я сказав все, що знав. Якщо вірите мені, тоді я скажу, як можна спробувати врятувати Січ. Якщо ні, тоді можна не поспішати. І скоро нас всіх знищать.
Непийпиво кипів від гніву. У такому роздратуванні він був лише під час битви з дикими. І ось тепер. Мабуть, хотів би вбити мене, придушити голими руками. Але між нами стояла Понамка.
– Ти віриш йому, брате Набоко? – хрипко спитав Непийпиво.
– Якби не вірила, не прийшла б з ним. Тепер послухай його далі. Говори, Красю.
– Треба привести сюди раба з підвалу, який займається зв’язком.
– Звідки вєдаєш про нього? – здивувався Непийпиво і підозріло заглянув мені в очі.
– Треба привести його швидше, – я витримав погляд.
Непийпиво визирнув за двері і наказав джурам привести потрібного раба.
– Далі треба наказати всім паничам та джурам узяти мушкети та іншу зброю, що плюється вогнем, і вийти з куренів.
– Що? – Непийпиво аж скрикнув.
– Курені будуть знищені. Всі, хто в них залишиться, загинуть. Єдиний порятунок – втекти звідти!
– Рачеш ти, жеби самі ми охабили фортеці наші? – закричав Непийпиво.
– Це вже не фортеці, а могили! Вони не захистять! – я теж кричав. Непийпиво спробував вдарити мене хоча б кулаком.
– Спочатку вбий мене, а потім його, – прохрипіла Понамка. Я подумав, що вона занадто ризикувала. Бо Непийпиво був страшенно розлючений. Але ні, він не вдарив, прибрав шаблю від шиї Понамки.
– Кажи, – у нього був страшний хрипкий голос.
– Треба розіслати джур, щоб ті знайшли, де залізні птахи висадили рабів і зброю. Інші мусять охороняти сараї. Ближні курені мусять надіслати загони сюди, бо думаю, що чужинці спробують захопити Заставу. Та головне прибрати всіх людей з куренів. Бо невдовзі вони будуть знищені.
Непийпиво знову дивився мені в очі.
– Ти ж знаєш, що буде тобі, коли полжив ти? – спитав він тихо.
– Знаю, – кивнув я.
Мовчали. Тут якраз джури пригнали раба. Він був переляканий, здивовано роздивлявся нас з Понамкою.
– Я – Крася, ми з тобою розмовляли у підвалі, – сказав йому і посміхнувся.
– Я ні з ким не розмовляв, ні! – злякався він.
– Як хочеш. Скільки витримають акумулятори у радіостанцій, якщо їх забрати з куренів? – спитав я.
– Як мінімум, кілька годин розмов. А що трапилося?
– Треба, щоб забирали не тільки зброю, а й рації. Тоді всі курені будуть на зв’язку, – сказав я Непийпиву. – Треба віддавати наказ, у нас немає більше часу.
Він дивився на мене, потім на Понамку, потім знову на мене. Вагався. Я сів до стіни.
– Ну все, приїхали, – сказав тихо, бо зрозумів, що Непийпиво мені не вірить.
– Чорт забирай! – крикнув панич і вийшов в ефір. Наказав всім куреням вийти з фортець, прихопивши зброю, рацію та жінок з дітьми.
– Підвальне бидло лишати! – жорстоко наказував Непийпиво, і я скривився. – Виходити рихло!
У ефірі встановилася тиша. Мабуть, чергові не повірили власним вухам, покликали інших паничів, потім просили повторити наказ. Непийпиво повторив.
– Се Непийпиво! Не питайте мене! Не вагайтеся! Отправовуйте! Справа ся на живот та на смерть Січі! Слава Ісусу Кривавому! – кричав Непийпиво.
Наказував відійти від куреня не менше, аніж на версту, сховатися за деревами, щоб не було видно з неба, встановити рацію і чекати наступних наказів.
– Чужинці ознайомили нам брань! – прокричав Непийпиво і вимкнувся. Наказав рабу збирати радіостанцію, сам поспішив до виходу з башти. Крикнув паничам, що треба робити. Ті дуже здивувалися, але в Непийпива був такий авторитет і такий вигляд, що ніхто не спробував сперечатися. З підвалів почали виносити ящики зі зброєю, вантажили рацію. Перші вози виїхали, за ними наступні. Зі стін повідомили, що залізні птахи повертаються. Це гелікоптери. І вони летіли осторонь Застави. Боялися, що по них знову стрілятимуть.