Непийпиво виїхав із Застави одним з останніх. Ми з ним. Їхали до найближчого лісу. Кілька десятків паничів залягли біля пристані на випадок десанту. Ілля налагодив рацію. Непийпиво знову вийшов в ефір. Повторював те, що сказав раніше, наказав відправити озброєні загони до кожного сараю і знайти рабів, яких привезли чужинці. З куреня Яреми доповіли, що не будуть виконувати накази. З куреня Сокири теж. У Горба та Цибулі вагалися. Бо це ж фортеці, хіба можна здавати їх просто так! Непийпиво кричав і погрожував Січовим Судом та стратами за невиконання наказів. Кричав, що всім необхідно вийти з куренів, узяти з собою зброю.
Я сидів під деревом поруч. Навіть не хвилювався, що буде, якщо я помилився. Не помилився. Все склалося у одну картинку, і помилки бути не могло. Непийпиво кричав в ефір, коли один з джур, що здерся на найвище дерево, повідомив про чорні цятки у небі з боку ріки.
– Припини зв’язок, – попросив я Непийпива, щоб нас не вирахували. З дерева кричали, що цятки швидко наближалися.
– Це залізні птахи! Але іниє! Не такі, яко літали раніше!
Ну звісно, це ж літаки, а не гелікоптери! Ось вже чутно гуркіт їх двигунів. З дерева повідомили про дванадцять залізних птах. По одній-двох цілях у кожного з літаків. Ось лава літаків розпалася. Вони розлетілися у різні боки, один почав заходити на Заставу. Паничі і джури мовчки дивилися за маневром літака. Той стрімко наближався до Застави, а потів випустив кілька ракет. Вибухи, літак пішов вгору і скинув бомби. Потужні вибухи, аж земля затремтіла під ногами. Літак зробив другий захід. Уся Застава була в пилюці та диму. Літак ще раз скинув бомби. Знову потужні вибухи. Літак розвернувся і полетів у бік ріки. Тиша. Сідало сонце. Пил поступово осідав і ставало видно, що Застава вщент зруйнована. Стіни фортеці в кількох місцях впали, від башти залишалися одні руїни, почалися пожежі. Паничі закричали. Я побачив побіліле обличчя Непийпива. Він знову увімкнув рацію і закричав в ефір, що треба тікати з фортець. Йому відповіли шість з чотирнадцяти куренів, а також фортеця у Поганих землях і кілька прикордонних башт. Що було з іншими – невідомо. Можливо, вони тільки ховалися десь, не встигли увімкнути рації, а можливо, вже загинули у фортецях. Стало чутно далекі вибухи.
– Курінь Соломахи! – скрикнули паничі.
Потім ще вибухи.
– Курінь Деркача!
Потім примчав джура.
– Пливуть кілька нав з чужинцями!
– Брате Набоко, зустрінь їх! – наказав Непийпиво. – Ти теж, – сказав мені.
Поїхали до пристані. Понамка наказала спішитися раніше, щоб не було чутно стукіт копит. Пішки добігли до паничів, які залягли там раніше. Вони були приголомшені знищенням Застави. Понамка повідомила, що ворог наближається і зараз буде бій. Паничі зраділи. Понамка попередила, що стріляти тільки за її наказом. Я обрав зручну позицію, щоб сікти зі снайперки. Ласкаво просимо!
Моє захоплення трохи зменшилося, коли я побачив, що за човни пливли до нас. Не якісь там моторки, як я думав, а катери, озброєні крупнокаліберними кулеметами. Два зупинилися біля протилежного берега, а менші човни, в яких сиділи озброєні люди, попливли до пристані. Висадка десанту під прикриттям. Я зрозумів, що легкої перемоги не буде.
– Ну? – спитала пошепки Понамка, яка не дуже зналася на тактиці сучасного бою, бо в комп’ютерні ігри не грала.
– Вогонь, – кивнув я. Ну не чекати ж, поки нападники висадять десант. Понамка наказала, і берег вибухнув стріляниною. Я зосередився на кулеметниках. Вони поливали нас вогнем. Я клав кулю за кулею. Ось один з кулеметів замовкнув, але другий косив кущі на березі, примушував залягти мене і інших.
– Гранати! – крикнув я Понамці. Вона дістала кілька гранат і кинула одну за одною. По ній стріляли з катерів. Я знову намагався поцілити в кулеметника, але тут почав стріляти другий кулемет. Вибухи гранат. Два перших човна з десантом, що були вже біля берега, перевернуло. Я поплазував до одного з паничів. У нього за спиною був гранатомет. Зараз панич лежав мертвий. З великою діркою у голові від кулеметної кулі. Я припав до землі, зняв гранатомет. Кулеметом продовжував сікти берег. Понамка кинула ще дві гранати, вже з нового місця. Обидва кулемети зосередилися на ній. Це дало мені кілька секунд. Я трохи підвівся, прицілився, вистрелив і впав. Втиснувся у пісок. Вибух. Радісні крики, здається, влучив. Але почалася стрілянина з берега. Декому з нападників вдалося висадитися. Їх підтримував кулемет. Другого гранатомета я не бачив. Але бачив ще кілька гранат. Кинув їх у бік берега. Вибухи, крики. Потім стало чутно гуркіт, що віддалявся. Стрілянина стихла, я трохи почекав, потім обережно підняв голову. Побачив, що кілька човнів нападників пливли геть. Кулемет ще дав кілька довгих черг, потім катер теж відплив. Паничі підхопилися, побігли до берега, де добивали поранених і збирали зброю. Я шукав Понамку. Ага, ось і вона. Її присипало піском від вибуху гранати, яку кинули нападники. Жива. Я присів біля неї.