Джуру підхопили слуги і віднесли у сторонку, почали з ними поратися. Зубатий покликав наступного джуру. Потім ще і ще. У джур здебільшого були голови гігантських мурах та волохатих лучників, одноногів. У одного ще була голова величезного змія, а у іншого якоїсь дивної істоти, схожої на людину, але з козячими рогами. Слуги казали, що то людокіз, чудовисько дрібне, але завзяте, що може на роги підняти.
– Яви, що поткала, – сказав Зубатий Понамці. Вона принесла мішок, найбільший серед усіх джур. Вивернула його на землю. Головам одноногів та мурах ніхто не здивувався, а ось шип невидимого чудовиська викликав зойк захоплення у натовпі слуг. Та видно, що й паничі були здивовані. Ярош кинувся до шипа, підняв його, уважно оглядів.
– Не могла си вабоїти невидимця! – крикнув Ярош і гнівно подивився на Понамку.
– Чи невидимець сам віддав їй гостряка? – посміхнувся Зубатий і узяв трофей. Потім передав іншим паничам. Вони теж роздивлялися, у захопленні кивали.
– Я іматиму джуру сього, – несподівано сказав Набока. – Коли сам вперше вийшов валчити чудовиськ, то теж споткав невидимця. Знак се, браття, подобно Господь наш Ісус Кривавий розказує нам, жеби не змилилися ми.
– Твоя воля, – кивнув Зубатий. Ярош роздратовано подивився, але нічого не сказав. – На сакру! – наказав Зубатий.
Джури та Понамка вишикувалися перед дерев’яним стільцем.
– У славу Ісуса Кривавого! Господь-гетьман наш, іже єси на Січі Небесній! Та святиться імя твоє, да здариться царствіє твоє, да буде воля твоя, яко на небесі і на землі, по всіх краях! Сміливість серцям нашим даждь нам днесь! І не оставі нам милість нашу, яко же і ми не попускаємо ворогам нашим! І не введи нас у страх, ізбаві нас от боягузництва! Амінь! – закричав Зубатий. Це був «Отче наш», але якийсь перероблений «Отче наш». Та всі його слухняно повторювали. Потім слуги почали бити у барабани і сурмити у сурми. Запалили смолоскипи. Пораненого джуру всадили на стілець, і один з паничів поголив йому голову гострим ножем. Залишив лише оселедець. Коли закінчив, то надрізав великий палець собі і джурі. Притиснулися пальцями. – Тепер ти кров’ю узятий з панством нашим лицарським, з Січчю Святою! – урочисто промовив Зубатий.
І дав колишньому джурі ім’я, яке тепер носитиме він, ставши паничем. Також вручав Зубатий велику шаблю і обладунки. Останньою голили Понамку. Можливо, їй і не хотілося позбавлятися свого волосся, але виду не подала. Її голив старий Набока, потім надрізав пальці, Понамка навіть не сіпнулася, терпляча була до болю. Помінялися кров’ю, Зубатий привітав Понамку у братстві, нарік її Набокою і вручив зброю. А потім наказав святкувати. Паничі всілися за стіл. Їм подавали паляниці з колесо воза розміром та печену свинину величезними шматками.
Я хотів піти прислужувати за столом моїй панні Понамці, але слуги мене зупинили. Відвели у бік, щоб поголити голову.
– Може, не треба? – спитав я, бо на черепі в мене були страшні шрами, ще з часів колонії.
– Треба. З волоссям розкудланим ходить тільки бидло, а ти тепер слуга єси!
Швидко поголили і всадили за свій стіл, що стояв осторонь від столу паничів і від столу джур. Слуги їли гречану кашу і смажену курку. Запивали брагою. Я потроху їв, майже не пив. Зараз би міцного чаю, але про нього тут могли і не знати.
– А яко звитяжили невидимця ви? – спитав один з слуг, і всі подивилися на мене, бо всім було цікаво.
– То моя панна Понамка, – сказав я.
– Вона тепер єси пан Набока, іменуй її так. Яко ви валчили невидимця?
– Моя панна відчула його. Вона вміє відчувати небезпеку. Вона поранила чудовисько, кров почала текти з рани і робити його видимим. Тоді моя панна вбила його.
– Вона звитяжна?
– Вона дуже смілива!
– Де шаблі навчилася, іж тако валчить барзо?
– Вона з дитинства зброю з рук не випускала.
Я відповідав коротко і, мабуть, не дуже цікаво, то питання до мене швидко закінчилися, слуги далі їли та пили, але поводилися тихо, не дозволяли собі галасувати. Побачив, що Понамка вражала паничів своїм апетитом, коли з’їдала черговий шмендель м’яса завбільшки з дві долоні. І просила ще. Ярош підливав їй до чарки. Мабуть, самогону, думав підпоїти, але він не знав, скільки могла випити Понамка.
Потім паничі почали співати. Дивні пісні, яких я ніколи не чув. Про полювання Ісуса Кривавого, який мчить на небесному коні і стинає голови чортам та іншим своїм ворогам. Паничі, коли співали приспів, то підвелися і почали бити ребром долоні себе по чолу. Спочатку долонь вертикально, посередині обличчя, через ніс, а потім горизонтально, на рівні брів. Наче хрести вибивали у себе на обличчі. Всі як один, і Понамка повторювала за ними. Потім ще співали про панича, славного козака, який бився з сімома чудовиськами і всіх переміг. А ще пісню про рабів у одностроях, які хотіли знищити Січ, але відступили перед затятістю паничів і силою Ісуса Кривавого.