Бражка мене вже почала розбирати, і далі я погано пам’ятав. Ледь не заснув, коли Зубатий сказав паничам розходитися спати.
– Завтра, браття, поїдемо на кордон, коби старого Набоку у виїзд проводжати! Мусимо бути не з похмілля, з поваги до брата нашого.
Після цього паничі пішли до башти, де ночували на другому поверсі. Слуги все швидко прибрали, виставили охорону і теж пішли спати. Мені сказали, щоб готувався чатувати під ранок. Відвели на сінник, де я швиденько заснув. Дякувати Богові, вночі зовсім нічого не наснилося, то не довелося переживати страшні пригоди минулого дня.
Розділ 5
На Січі
Мене розбудили, коли ще не почало світати. Один зі слуг відвів мене на невеличку башту, що стирчала над частоколом. Дав мені кинджал.
– Спати не можна. Хто на варті засне, той страчений буде. Коли узреш щось, то криком сповіщай. Хто крикне дарма, той страчений буде. Зброю бережи. Хто зброю ронить, той страчений буде. Як приступить хто, то спитай приказок. Сього дня він «Слава Набоці!», на честь панича славного, що виїхати збирається. Хто приказок забуде чи переплутає, той страчений буде.
Слуга пішов, а я тільки головою покрутив, як тут легко зі стратами. Потер руки. Надворі було прохолодно, а я в одній сорочці, що дали слуги, бо моя була драна і в плямах крові. Торкнувся до ран. Наче загоювалися. На мені завжди добре загоювалося. Згадав, як нас побили у колонії. Всю камеру, просто так, охорона святкувала чийсь день народження, надудлилися і забажали розваг. А чим погана розвага – побити зеків? Вигнали нас до свиноферми і почали втоптувати у гній. Там і залишили, у багні та калюжах крові. Тоді у більшості в рани потрапила інфекція, тіла гнили та смерділи. А на мені все зажило майже без наслідків.
Вдивлявся у темряву. Нічого не було видно. Особливо не визирався, щоб не наразитися на стрілу, чи що тут із темряви вилітає? Відчув якийсь рух позаду. Вихопив кинджал.
– Приказок! – спитав, хоч нікого не бачив.
– Слава Набоці, – з темряви вийшов джура. Ще з шапкою волосся, при невеличкій шаблі.
Несподівано вдарив мене у живіт. Я зігнувся зі стогоном.
– Як ся поводиш, смерде!
У колонії мене назавжди навчили швидко виконувати накази керівництва. Я через силу витягнувся.
– Пане джуро, нічого підозрілого не помічено! – я не знав, як тут треба доповідати, але подумав, що неволя вона усюди неволя.
Джура задоволено засопів.
– Оно краще.
Зник у темряві. Мабуть, пішов перевіряти інших. Я ж дивився у ніч. Волів би думати, як вибратися звідси, але я ж не знав, що буде вдень, то про що там думати. Доведеться трохи затриматися тут, обдивитися що і як, а потім Понамка щось вигадає. Щоб знову не думати, навіщо ми влізли у цю справу, почав робити вправи з диханням. Вони завжди заспокоювали. Залюбки б постояв на голові, але це могло бути як неналежне несіння служби. То просто дихав. Спати не хотілося, я ж звик прокидатися рано. Потроху башта і будівлі навколо неї наповнювалися життям. Спочатку забігали слуги, потім джури, нарешті вийшли й паничі. Понамка з поголеною головою і довгим білявим оселедцем виглядала дивно, але видно було, що вже добре пристосувалася до нового життя.
Мене змінили, якраз почався сніданок. Паничам подали білий хліб зі свининою, глечики з пивом та тертий хрін, слугам – кашу і залишки курятини. Всі швидко поїли, і слуги почали підводити паничам коней. Я підвів коня Понамці.
– Ну як ти? – спитала вона мене тихенько, бо ж паничі зі слугами не розмовляли, тільки наказували.
– Добре, дякую. Куди їдемо?
– Подивимося.
Паничі сіли на коней, слуги на мулів, це суміш віслюка та кобили, менша за коней. Загін виїхав у тому ж напрямку, що і вчора. Зупинилися на пагорбі. Паничі зійшли з коней, почали підходити до Набоки і обійматися з ним.
– Бувай, брате. Най тобі Ісус Кривавий поратовує! Най тебе коні смерті до Січі Небесної доправлять! Де поткають тя брати наші, – казали тихенько і зітхали. Сам Набока був серйозний, аж урочистий. Останньою обіймався з Понамкою.
– То це ти тепер, брате, за мене Січ преславну шаблею будеш боронити. Не зганьби ім’я моє, жеби у Січі Небесній не знав я, а тільки контентувався з подвигів твоїх, – строго сказав старий.
– Присягаюся, брате, – кивнула Понамка.
Обійняв її Набока, сів на коня, махнув паничам і поїхав у бік лісу з однією лише шаблею.
– Куди це він? – спитав у слуг. Ті пояснили, що коли панич постаріє чи захворіє, що вже не має надії на одужання, то вирушає у виїзд. До лісів з чудовиськам, де гине у битві, бо лише така смерть прийнятна для панича. – А що з Набокою, такий же міцний дядько? – здивувався я. Так, Набока був у віці, але виглядав цілком здоровим.