Нас посадили за стіл, подали у дерев’яних мисках кукурудзяної каші зі смальцем. Федька жадібно їв, а я ледь примушував себе желіпати, щоб не ображати господарів. Потім нас відвели до іншого будинку, всередині якого стояло багацько трирівневих, збитих з грубих дошок, ліжок. Було місце Федьці і мені. Один зі слуг, який тут головний, сказав, що можемо трохи відпочити з дороги. Федька радо скинув чоботи і одразу влігся. Я теж. У хаті лежали ми самі. Так розумів, що зазвичай слугам не можна було серед білого дня ось так валятися.
На моєму ліжку був благенький матрац з соломи, дірява ковдра та збита подушка. Не дуже розкішно. Але як спати хотітимеш, то заснеш. Лежав, думав про цей дивовижний край. Наче казка якась, сон. Хотілося напружитися, прокинутися і опинитися у рідному Оклункові, але де там.
– Слухай, Федьку, а ось що слуги роблять вдень? – спитав у Федьки, щоб не думати про Оклунків.
– Паничеві слуги панам своїм послуговують, а курінні – у курені.
– А яка тут служба?
– Рабів опатрювати та на стінах чатувати.
– То всі зараз на службі?
– Всі служать, аж поки не засурмлять. Ти, Краську, не заважай, дай поспати.
– Добре, – я заплющив очі. Спати не хотілося, але в колонії я добре навчився чекати. То просто лежав, майже без думок, бо будь-які думки зараз були б сумні.
Минула десь година, коли Федька підвівся. Ми пішли спочатку до конюшні, там доглядали коней наших паничів. Потім пішли прислуговувати їм самим, вже у башті, перед входом до якої чергувало кілька озброєних джур. На нас вони не звернули уваги, бо ми ж для них були ніхто. Я знайшов Понамку, почав чистити їй обладунки, прати одяг. Понамка сказала, що зголодніла. Я побіг дізнаватися, де можна узяти їжі. Мене спрямували у підвал башти. Широкі сходи, на кожному поверсі чергував джура чи слуга. Спустився у підвал, там побачив велике приміщення, в якому працювали люди в кайданах. Чистили овочі, різали м’ясо, дивилися за чавунами на пічках. У людей були дерев’яні чурбаки і ціле сплутане та масне волосся на голові. То це було бидло. Мабуть, ті самі підвальні раби, про яких я чув. До мене підійшов один зі слуг, який наглядав за роботою.
– Чого ти?
– Мій панич зголоднів і хоче перекусити.
– Хтось із нових? Що твій пан рачить?
– М’ясо і побільше. А ще чогось гостренького.
– Обецне, – слуга наказав щось рабу, той побіг в іншу кімнату, швидко повернувся з цілим копченим окостом. Слуга відрізав добрячий шматок. – Достатньо?
– Ще один, – сказав я, бо знав апетит Понамки.
Він відрізав ще, потім щедро намастив хроном, додав велику скибку житнього хліба.
– Пиво іматимеш у броварні веде лествиці.
То я повернувся з повними руками і дуже порадував Понамку, яка одразу всілася їсти. Запропонувала пригоститися і мені.
– Ні, слугам не можна свинини, – сказав тихенько я, а сам озирнувся. У Понамки була окрема кімната, невеличка, але світла, з вікном. Тут стояли ліжко, стілець і невеличкий стіл, за яким моя панна зараз жадібно наминала м’ясо.
– Слухай, а тут смачне пиво! – вигукнула Понамка.
– А ще тут вбивають, – хотів додати я, але промовчав, бо ще з колонії знав, що у стін можуть бути вуха.
Почув стукіт копит у дворі. Подивився у вікно. Побачив, що примчав якийсь панич з кількома слугами. Спитав про гостей. Йому доповіли, що гості прибули. Панич побіг до башти, невдовзі вже стукав у двері. Понамка йому відчинила.
– Здрав будь, брате Набоко. Я – брат Непийпиво, – сказав той панич. Років за сорок, високий, широкоплечий, з товстими міцними руками. У сірому плащі, під яким панцир, що щільно прилягав до фігури.
– І ти здрав будь, брате Непийпиво, – відповіла Понамка, анітрохи не схвильована.
– А се слуга твій? – він подивився на мене.
– Так, його звати Крася.
– Він з тобою прибув?
– Так, – кивнула Понамка.
– Хочу з тобою дешкерувати, – сказав Непийпиво. Я злякався, чи не погане він щось замислив, але Понамка анітрохи не злякалася.
– Красю, вийди, – наказала.
Я вийшов у коридор, там стояли двоє слуг, мабуть, цього Непийпива.
– Кроч тропами, – сказав один зі слуг мені. Я так розумів, що хотіли мене кудись відвести.
– Я мушу залишатися поруч із моїм паничем, – заперечив я.
– Це пана Непийпива злецення! – строго сказав слуга, який був такий впевнений, що я мусив піти. Вони відвели мене у невеличку кімнату неподалік, залишили там і пішли, зачинивши двері на засув. Я вже здогадувався, що відбувається. Якась перевірка. Крутив головою. Дарма ми з Понамкою не домовилися, що розповідати. У будь-якому разі не треба згадувати про справу, через яку ми тут опинилися. Казати, що прилетіли випадково. Я знав, що Понамка не скаже зайвого. Вона вміла допитувати, то знала і як бути допитуваною.