Ось нарешті з башти вийшли паничі. При зброї, але без обладунків. Сіли за столи. Я порахував, вийшло п’ятдесят чотири паничі, разом з Понамкою та Дубогризом. Перед кожним велика дерев’яна миска та кухоль з пивом.
– Слава Ісусу Кривавому! – сказав один з паничів, мабуть, найстарший у курені, дядько років за п’ятдесят, широкий в плечах та засмаглий.
– Слава Ісусу Кривавому! – повторили всі паничі і вирубали у себе на чолі хрест. Джури лише хрестилися, усі інші мовчали і не рухалися.
– Сьогодні свято у курені нашому. Доєднавси до нас новий брат Дубогриз, – сказав панич.
Дубогриз підвівся, всі дивилися на нього, кивали, задоволені.
– Джурою був він сміливим, виїхав до башт прикордонних, овде вабоїв чудовиськ, сакру імав і паничем воспятив. Виншую, брате Дубогризе!
– Слава Січі! – відповідав той.
– Ще у гостях у нас брат Набока, іже вабоїв самого невидимця і на шаблях барзо валчить. Так, брате Жох?
– Так! Сьогодні валчив я з братом Набокою на дерев’яних шаблях. Аби на справжніх, то стято б мені було голову! – сказав Жох, а інші паничі здивовано закрутили головами. Мабуть, хорошим бійцем був цей Жох.
– Що ж, сьогодні фест у нас. То давайте скропимо землю на честь Ісуса Кривавого! – сказав старий панич. Всі підвелися і подивилися на рабів, що досі стояли на колінах. – Ну що, бидло брудне! З ваших десятків угонзнув раб і раба. Не ізочили ви, не погамували, стражу не ознаймили. Вєдаєте, яка за се вам?
Раби сумно закивали.
– Помилуй, пане! – зненацька крикнув один з рабів. – Нас вабой, але ж оно серед рабинь дві вагітні! Їх помилуй!
– Для кого милість? Для бидла невдячного, яке не ізочить сусіда свого? – здивувався старий панич і підняв руку. – На славу Ісуса Кривавого будете ви забиті, раби мерзенні. Смерть вам!
– Смерть! – скрикнули паничі, старий махнув рукою, джури, що стояли біля рабів вихопили шаблі і перерізали рабам горлянки. Впевнено і вміло, навіть ті, що зовсім діти, але в жодного рука не затремтіла. Горлянки перерізали, штовхнули рабів на землю і зверху стали на спини, чекали, поки сконають бідолахи. Всі на цей жах спокійно дивилися. Коли останній з рабів помер, старий панич наказав відтягти тіла собакам, а всіх паничів запросив до свята. Слуги почали бігати до туші кабана, відрізати великі шматки м’яса і носити паничам своїм. Кожен з’їв по шматку м’яса з хлібом, запив пивом. Деякі з’їли два шматки. А я поніс для Понамки і третій, який намазала вона хріном пекучим і жадібно їла. Паничі дивилися на неї з захопленням. Потім здвигали кубки з пивом за Ісуса Кривавого, за Січ, за славетне панство і за старого Набоку, який дивився з небес і радів своєму наступнику. Потім і за нового Набоку випили. Сиділи довго, але Непийпиво пішов раніше і Понамка з ним. Я їм приніс яблук та горіхів в одну з кімнат башти, де вони всілися за паперами. Робили підсумки по всій бухгалтерії куреня.
– А ти добре рахуєш, Набоко! – радів Непийпиво. – Не гірше, аніж на шаблях валчиш! Мо’, залишишся у курені Мухи писарем? Бо тутешній писар від’їхав через хоробу, а наступника собі не ушикував. Нині безлад тут.
– Ні, не хочу я залишатися поки. Хочу помандрувати цим краєм. Цікаво тут, – сказала Понамка.
– Любиш вандрувати?
– Якби не любила, тут би не опинилася.
– То гайда зі мною.
– Куди?
– На ріку, на тамтешню Заставу. Чи чула про неї? – спитав Непийпиво, а я аж застиг від його слів. Ріка! Там буде шанс втекти! Зголошуйся, Понамко, зголошуйся!
– Ну що ж, поїдемо, подивлюся на ріку, – кивнула моя панна. – А ти, брате Непийпиво, якогось куреня чи сам по собі?
– Я з куреня Сухого. Але коли панич десять років прослужить, то може далі їхати до якого-кольвек куреня, або до башт прикордонних, чи на Заставу, чи до фортець, жеби служити, де забажає.
– А не служити можна? – Понамка дуже не любила дисципліни, хіба що у тренуваннях.
– Не можна. Кожен панич служити має, – сказав Непийпиво. – Бо ж на шаблях наших уся Січ тримаєтси. Без нас тут безлад почнеться.
– А ви не боїтеся, що коли-небудь раби повстануть? – прямо спитала Понамка, мабуть, теж приголомшена сценою страти. – І вчинять різанину.
– Паничі нічого не обовяються.
– Але ж раби ненавидять вас. І земляні, і підвальні.
– Жеби ненавидіти, треба сальце мати. А в рабів, особливо земляних, його нєсть. Щодня важко плужать вони, снєді мають замало. Присно пече їх голод та втома, випалюють думки здурнілі. Через те думають вони, жеби поїсти, а не про те, жеби збродню вчинити. Та й ми зочимо, жеби не стало рабів забагато.
– І скільки це, забагато?