– Пане Непийпиво, дозвольте звернутися! – крикнув я. І вмить зрозумів, що помилився, бо слуги перелякано подивилися на мене, наче на покійника. Паничі ж дивилися з обуренням. Понамка схопилася за голову, наче я зробив велику помилку. Я і зробив, бо слуга не міг звертатися до панича. Я почав тремтіти.
– Що тобі, смерде! – сказав Непийпиво з неприхованим роздратуванням. Його рука лягла на рукоять шаблі. Він був жилавий та вмілий, він розрубав би мене навпіл своєю гострою шаблею. Слуги відсахнулися від мене, наче від хворого.
– Слід. Чи той, тропи, – я згадав, як тут називали сліди, став на коліна і схилився над відбитком на піску. Відбитком берців. – Ось.
– Тропи? – Непийпиво здивувався. – Які тропи?
Він під’їхав до мене. Слуги розступилися перед ним, інші паничі поїхали слідом.
– Тропи, – сказав я, і голос мій затремтів так само, як і тіло. – Як там, у курені Мухи.
Непийпиво подивився на слід, потім зістрибнув з коня, присів, роздивлявся. Я відсунувся трохи вбік, щоб не заважати, схилився до землі.
– Тропи, – тихо сказав Непийпиво. Роздивлявся далі. Але що там роздивлятися, коли цей слід дуже схожий на той, що ми бачили у курені Мухи, коли дізнавалися, куди зникли раби. Один в один, той самий малюнок підошви. Мабуть, були і інші такі сліди, але їх затоптали. Залишився тільки цей. – Сашко, малюй се! – крикнув Непийпиво своєму слузі.
Той присів поруч, дістав аркуш паперу, олівець, поклав щит замість столу і почав швидко малювати.
– Добре, Краську, що такий уважний, – сказав мені Непийпиво.
– Брате, не вабоїш слугу цього? – здивувався Манжела.
– Ні, бо зочив сей слуга важливе.
Я дивився у землю. Відчував слабкість. Здається, я в черговий раз врятувався від смерті. Скільки ще таких щасливих порятунків мені залишилося? Навряд чи багато.
– Брате Набоко, навчи слугу свого місце знати, – сказав Манжела.
– Обов’язково! – пообіцяла Понамка. В її голосі чутно було радість, що я залишуся живим.
Сашко домальовував, я підвівся, ледь здерся на мула. Слабкість, і перед очима паморочилося. Всівся, намагався триматися, щоб не беркицьнутися на землю, коли відчув погляд. У спину. З кущів неподалік. Неквапливо повернувся, погляду вже не було. Але я ж відчував його щойно! Не міг помилитися. Острівець кущів на галявині. Якщо там дійсно хтось є, йому не втекти. Я вихопив кинджал і з криком погнав мула у кущі. Хруст гілок, удар, і я гепнувся на землю. До мене підбігли слуги, що наставили свої списи.
– Тут хтось є! Тут хтось є! – кричав я, намагався підвестися. Слуги нишпорили у кущах.
– Нікого, – сказали не мені, а паничам, які вже були поруч.
– Тут хтось є! – повторював я, бо ж відчував паничівські погляди і розумів, що не мав права на помилку. – Є!
Кинувся лазити кущами. Той, хто дивився, був десь тут. Втекти не міг. Лазив серед кущів, але нікого. І сліди лише від чобіт слуг. Жодної босої ноги.
– Зочив щось? – спитав Непийпиво.
– Так, пане! Погляд, я відчув погляд! Зараз, пане, зараз! – я став штрикати кинджалом у землю. – Він десь тут, він сховався!
Лазив на колінах, вганяв кинджал у землю, подумки лаяв себе, що не стримався. Треба мені було ото лізти в ці кущі! Відчув і відчув. Я ж міг помилитися! Тепер от відчував важкий погляд паничів.
– Поганий в тебе слуга, брате Набоко, – сказав Манжела. – Погані слуги не потрібні.
– Дай йому хвилину, – попросила Понамка.
Всі чекали. Я плазував і далі штрикав кинджалом. У мене залишалася одна надія, що хтось сховався під землею. Намагався мислити логічно. Якщо хтось дивився на мене, а потім без слідів сховався у землі, то він мусить бути біля краю кущів, а не в глибині. Поліз туди. Штрикав кинджалом далі. Відчував погляди паничів. На мене дивилися, як на мерця, якщо я нікого не знайду, то залишуся тут, а можливо, і буду підданий тортурам, бо…
– Кров! – заверещав я, коли вихопив кинджал після чергового удару у землю. Удару, який був дуже дивним. І ось тепер я роздивлявся слід крові на кінчику кинджала. – Кров!
Слуги кинулися до мене, почали розгрібати землю і траву, там сплетені гілки. Несподівано з землі вилетіло щось, збило мене з ніг і намагалося втекти. Але слуги схопили втікача, повалили його на землю, занесли над ним кинджали.
– Не вабоїти! – загримів Непийпиво. – Не вабоїти!
Я підвівся з землі. Дивився на вмілу схованку. Щілина у землі, прикрита плетеним щитом, на якому пісок. А онде і втікач. Волохатий чолов’яга у дранті, що ричав і намагався вирватися, але слуги міцно тримали його. Коли зрозумів, що не вирветься, почав скиглити, наче побитий собака. Щось шепотів, було важко зрозуміти, що саме, дивна вимова і дивна говірка. Мабуть, втікач з рабів. Слуги почали бити його і примусили замовкнути. Потім підвели до паничів.