– На смерть! – я верещав і кидав списи. Щось схопило мене за ногу, я впав. Мене потягло. Побачив пораненого дикого, який тягнув мене до себе, схопивши за ногу. Я почав бити його іншою ногою, потім вдарив шаблею прямо себе по чоботу. Відсік його пальці, звільнив ногу, добив. Побачив, як кільце диких навколо Понамки та Непийпива стиснулося. Понамка підібрала щит. Тримала лівою рукою, яка в неї не згиналася. Ось один з диких вдарив списом. Понамка могла відстрибнути, але позаду був Непийпиво, то вона спробувала щитом спрямувати спис вбік. Сама вдарила дикого. Той заверещав, вискочив ще один, з палицею. Він замахнувся, Понамка хотіла ухилитися від удару, але зачепилася і змогла лише прикритися щитом. Удар. Понамка аж відлетіла з розтрощеним щитом. Дикий кинувся до неї, я увігнав йому спис у спину, а потім ще ударив шаблею по шиї. – На смерть! – верещав я, щоб не було так страшно.
А потім удар і темрява. Я опритомнів від страшенного болю у голові. Нічого не бачив, очі залиті чимось липким. Я вже знав, що це кров. Щось тиснуло на мене, я хотів вилізти, а потім подумав, що битва може тривати. І поруч можуть бути дикі, які вб’ють мене. Треба затихнути, прислухатися, зрозуміти, що відбувається. Але у голові гуло, дуже боляче, а ще смерділо горілим, я задихався. Потім подумав про Понамку. Що з нею? Забув про обережність, почав борсатися, але не міг вилізти.
– Тут живий хтось! – почув я і спочатку злякався, а потім зрадів, бо ж розмовляли слуги. Не дикі! Мене схопили за ноги, потягли.
– О, живий! Та це ж слуга Набоки!
Мене витягли, нарешті нічого на мене не тиснуло. Я намагався витерти очі, щоб роздивитися. Мені сунули шматок якогось хутра, я витерся. Побачив кількох слуг, скривавлених та переляканих.
– Де дикі? – спитав я.
– Хто зміг, той угонзнув, а інші – вабоєні. Січ звалчила! – вони б і раділи, та сил у них не було. Один накульгував, інший притримував пошкоджену руку.
Я ще витер очі, потім подивився навколо. Жах. Усюди валялися тіла. Дикі, слуги, джури. Багато, десятки, сотні тіл. Паничів жодного, мабуть, їх вже прибрали.
– А де мій панич, Набока, він живий? – захвилювався я.
– Живий, живий, онде він, біля Непийпива, – кивнули кудись в бік.
Я спробував підвестися, але мене захитало, я впав.
– Чорт! – вилаявся.
– Лежи, дивом живий ти. Ось, – мені показали мій шолом. Пробитий збоку.
– Чим це мене? – спитав я, бо ж розумів, що якби вдарили палицею або сокирою, я б залишився без голови, не дивлячись на шолом.
– Каменюкою. Дикі вміло кидаються. Диви он, як гонзають.
Я став на коліна, подивився і побачив багато темних цяток, що рухалися від нас.
– То дикі? А чому їх ніхто не переслідує? – здивувався я.
– Бо знесилені всі, – пояснили слуги. Вони узяли вбитого джуру, що лежав неподалік, потягнули кудись.
Я ще посидів, потім таки підвівся. Схопив спис у якості ціпка, спирався на нього. Пішов до Понамки. Мене хитало, тіла слуг чи джур я переступав, а ось диких доводилося обходити, занадто вони вже були дебелі. Валялися, як колоди. На кожному було багато ран. Їх важко вбити, цих велетнів. Навіть поранені, вони билися далі. Я відвернувся, щоб не бачити ці гори м’язів, завернуті у шкури. Почув, як під ногами щось хлюпає. Кров. Сморід паленого м’яса. О Господи, пекло, справжнє пекло.
Побачив попереду трупи паничів. Їх склали рядами. У частини були розтрощені черепи, ці потрапили під палиці та сокири диких. Інші, з проштрикнутими тулубами, натрапили на ворожі списи. Деяких дикі просто загризли або зламали шию. Десятки, сотні вбитих паничів. Трохи далі лежали зібрані тіла джур. Їх було значно більше. Бідні діти зі страшними пораненнями. Вони не боялися смерті, кидалися на диких і гинули.
Під січовою хоругвою сидів на вбитому коні Непийпиво. Він був весь у крові, з поглядом, ще божевільним після битви. Він посміхався. Сашко обробляв йому рани. Поруч побачив Понамку, що зігнулася і стогнала.
– Що з вами? – кинувся я до неї.
– Бачиш, Красю, яка фігня з рукою, – вона показала свою лівицю. Сліди від зубів дикого, який зміг прокусити залізні наручі! Якби не вони, він би просто перекусив руку Понамки! Жах який. А ще ж вся рука посиніла – дикий вдарив, я не встигла відстрибнути, довелося прикриватися щитом. Ледь руку не відірвав. Щит у мотлох, і рука майже так само, – Понамка скривилася. Вона завжди добре терпіла біль, і по її обличчю я зрозумів, що зараз їй дуже зле.