– Але для чого забирати дитину у батьків?
– Бо у паничів немає інших батьків, окрім Ісуса Кривавого та Січі Славної. А всі інші паничі їм браття.
– Тобто панич не знає, ані хто був його батьком, ані хто матір’ю?
– Ні. І ніхто не знає. Ані слуги, ані підвальні раби, ані земляні. Усюди дітей забирають від батьків.
– Дивно.
– Такі тут правила. Ну що, ходімо спати?
– Ходімо.
Ми знайшли собі копу сіна, вляглися на неї. Невдовзі Сашко вже сопів, а я дивився у зоряне небо. Голова боліла, все тіло теж, я згадував диких і відчував жах. Але я пережив цей день, і це було добре.
Розділ 8
Перепочинок та мандри
Я заснув тільки під ранок. Прокинувся від собачого гавкоту. Одразу пізнав потужні голоси паничівських песиків. Їх нагнали на пагорби дуже багато, біля сотні. Песики винюхували, а слідом йшли свіжі паничі, джури та слуги зі степового загону. Дикі знову демонстрували дива хоробрості. Жоден не здався. Коли бачили, що їх знайшли, то атакували. Дикі могли голіруч справитися з псом, але псів було багато, вони атакували тічками, загризали диких. Інших вбивали списами паничі та джури. Трупи звозили до фортеці. Навалили цілу гору, в якій я нарахував більше сотні тіл. Тут були і дорослі, і підлітки, всі дуже кремезні, з численними ранами.
Я підійшов до Понамки, яка дозволила подивитися свою руку. Кістка наче була ціла, але рука перетворилася на суцільний синець. Я приніс Понамці поїсти, вона швидко все проковтнула і вляглася спати далі. В ній було щось від хижака, який волів довго відпочити після вдалого полювання. Я вийшов до воріт, де всі дивилися на трупи диких, які везли з пагорбів. У натовпі слуг говорили про те, що дикі напали дуже несподівано. Знищили кілька постів джур, що стерегли стежки на пагорби, потім вдарили одразу по фортеці. Але охорона встигла зачинити браму. У цей час у печерах, де добували вугілля, залишилися з десяток паничів, біля сотні джур та слуг, що наглядали за рабами. Вони одразу перерізали мотузки, по яких опускали до печер їжу і забирали видобуте вугілля. Ніхто з рабів не мусив утекти. Потім паничі пішли у прорив до фортеці. Бачили, що не пробитися, але обрали смерть у бою. А ось деякі слуги спробували сховатися. Але в диких нюх не гірший за собачий. То вони знаходили слуг і вбивали. Навіть у полон не брали, бо полонені їм не потрібні, вони настільки дикі, що не знають рабства. То вбили і рабів, які змогли вибратися з шахти. Тепер раби були потрібні не тільки для кузні у фортеці, але й для шахт.
Невдовзі до фортеці прибула валка возів із тілами загиблих паничів та важкопораненими. Валку охороняв невеликий загін. Розповіли, що джури догнали диких і вбили їх ще кілька десятків, а інші таки змогли добігти до лісу, куди джури заходити не наважилися. Ніч на полі битви пройшла спокійно, диких не було. Я побачив, що у багатьох джур з’явилися намиста з вух вбитих диких. Прикраси.
Я подивився на поранених паничів. Дехто з них був геть скалічений. Розтрощені плечі чи стегна, пробиті черепи. Вони вже ніколи не зможуть узяти зброю. Що з ними буде? До валки вийшов Непийпиво, якому всі продовжували підкорятися. Наказав їхати далі, до степу, де була призначена Січова Рада. Непийпиво підійшов до кожного з поранених, обійняв, поговорив, навіть з тими, хто був непритомний. Паничі не стогнали, лежали, зчепивши зуби, з побілілими обличчями.
Валка рушила далі. На одному з останніх возів я побачив з десяток зв’язаних дітей диких. Років від трьох до десяти. Вже навіть малі дикі виглядали сильними. Дивилися на нас спідлоба по-звірячому, шипіли, шкірили зуби.
– А що буде з малими дикими? – спитав у Сашка, який вже встиг поснідати.
– Їх продадуть. На Великому торжищі, там за диких дають непогану ціну, – пояснив він, мало що прояснивши.
Непийпиво між тим дав наказ вирушати. Я підвів Понамці коня, допоміг всістися. Вона вже потроху рухала лівою рукою, хоч їй було дуже боляче. Ми поїхали з фортеці Чорних печер. Іноді на дорозі нам зустрічалися слуги та джури, що везли на мулах вбитих диких. Потім ми нагнали валку з убитими та пораненими. Обігнали її, почали спускатися з пагорбів, виїхали у степ. Там тряслися десь з годину, аж поки побачили великий табір.
– Що це буде? – спитав я.
– Після великої битви має бути велике свято, – відповів Сашко.
Ми наблизилися до табору. Там різали кабанів, стояли на вогні десятки великих казанів. Слуги розставляли столи, розливали пиво з діжок. Неподалік нагорнули з дров цілий курган у три людських зрости заввишки. Біля цього кургану виклали тіла вбитих паничів, яких перевдягали у червоні шаровари і білі вишиванки. Далі викладали тіла джур. Вбитих слуг, як я зрозумів, просто закопали десь на місці битви, а диких і зовсім залишили на поталу звірам.