– За що?
– Бо мусимо народжувати, коли малого заберуть.
Явдошка розповіла, що кожна жінка зі слуг, як тільки в неї починається місячне, мусить народжувати. Інакше її відправляють у підвал, до рабів, а це страшно, цього ніхто не хоче. То протягом року після першого місячного будь-що намагаються завагітніти. Якщо це вдається, то залишаються у слугах. Десь за кілька місяців до пологів вагітних переводять на легшу працю. Після народження дитини жінка піклується про неї, ще місяць має легку роботу і потім її не гонять з куреня, щоб була поруч з дитиною. На третій рік дитину забирають, відправляють у інший курінь, а жінка мусить завагітніти знову. Якщо протягом року не завагітніє, то піде до підвалу.
– Там погано. То треба вагітніти, – пояснила Явдошка. Вона не обурювалася, просто розповідала, як є.
– І скількох ти народила? – спитав я.
– Вже трьох. Одного від панича! – похвалилася вона.
– Хіба паничам можна з вами? – здивувався я.
– Паничам все можна!
Вона розповіла, що її панич був молодий, тільки-но повернувся з прикордонних башт, де його опаничили. Вподобав її у степовому таборі, де вона доглядала за жереб’ятами. Вони кохалися кілька місяців.
– Тільки з ним, більше ні з ким, – запевнила Явдошка. – Якщо ляжеш з паничем, то до наступного місячного зі слугою зась. І треба одразу ознаймити десятницю. Легшу роботу дають тоді. Коли завагітнієш, то взагалі одразу до куреня беруть.
– І що далі буває з дитиною від панича?
– Та теж саме, що і від слуги. Тільки годують краще, коли вагітна. Коли народиш, немовля оглядають. Всіх оглядають, жеби не каліка, жеби здорове було. Коли так, то віддають мені. І далі дають більше їжі, допоки годуватиму. А на третій рік забирають і відвозять до іншого куреня.
– А що з ним далі буде?
– Потім подивляться. Коли високий, міцний, ярий, то паничева кров верх узяла. Тоді у джури візьмуть. А якщо ні, то слугою буде.
– А де той панич зараз?
– Дикі вабоїли.
– Так наче ж з вашого куреня люди у битві участі не брали?
– Вже потім, коли диких з пагорбів виганяли. Жарливий він був, не став чекати, поки диких списами закидають, валчив їх шаблею. Одного вбив, а другий дикий його палицею прибив. Хребет переламав.
Вона розповідала зовсім байдуже. Анітрохи не сумувала через смерть панича, не раділа теж. Вбили і вбили. Тепер от пригорнулася до мене. Ми лежали у тиші, сусідня парочка пішла вже. Більше нікого не було.
– Слухай, а тобі не час, лаяти не будуть, що довго немає? – спитав я.
– Так я ж з тобою, коли сфолгуєш, тоді і піду.
– Лежи.
– Лежу.
– Слухай, а ось чого старих слуг я не бачив? – спитав, бо згадав, що у кількох куренях був, а ніде жодного старого слуги не бачив. Не те щоб старця, а хоча б просто діда років шістдесяти. Чого паничів старих не було, я розумів, вони виїздили до чудовиськ. А слуги?
– Старих на острів імають, – розповіла Явдошка.
– Куди? – здивувався я.
– На острів.
За словами Явдошки, десь за рікою острів був. Коли слуга старішав, що вже працювати не міг, як раніше, то садили його на віз і відправляли на той острів. Там слугам працювати не треба, але годують.
– Добре там, всі рачать на острів той трафити, – Явдоха щасливо посміхнулася, мабуть, мріяла про той свій острів.
А я щось не дуже вірив, щоб оце паничі старих слуг годували. Щось тут не те.
– А раби старі куди діваються?
– Немає старих рабів. Бо коли до роботи не вийшов, то вабоють, – розповіла Явдошка.
– І земляних, і підвальних?
– Так. Бережуть тільки зброярів. Сі майже як слуги живуть. Потрава в них добра, навіть на світ білий випускають, у дворі погуляти. Бо ж зброя потрібна. А всі інші у підвалах сидять, працюють, сонця не бачать.
– А що ж вони там роблять?
– Хто що вміє. Одні їжу готують для куреня, хтось кушнарює, хтось лимарює, хтось чинбарствує. Зброярі окремо, шевці знов таки та інших багато ще. А ти їсти не хочеш? Вечерю вже дають.
– Ходімо.
Пішли до хати, де слугам давали вечерю, там я трохи під’їв. Бачив, що слуги дивилися на мене з повагою. Після вечері частина слуг пішла на стіни чатувати, а більшість зібралася у хаті, де спати треба було. Зібралися лише чоловіки, жінки в іншій хаті були, і переходити вночі заборонялося. Я через це трохи засмутився, бо розохотився, хотів ще з Явдошкою побути, але не можна, то не можна. Думав спати лягти, але місцеві слуги почали про битву з дикими розпитувати. Чули вони, що і я кількох диких вбив, і Сашко. Ми для них були героями, богатирями. Казали, що ще не бачили слуг, які б диких змогли у битві здолати. Ще щоб списами з відстані закидати, таке чули, а ось про те, щоб у двобої вбити, це лише паничі могли. Ми розповідали про битву, здебільшого Сашко, я тільки кивав.