Коли раби поїли, вони вляглися спати. Якомога тісніше, п’ятірка до п’ятірки, щоб хоч трохи зігріти один одного на сирій землі. Біля них залишилося з десяток слуг зі смолоскипами. Починало сутеніти; коли ми поверталися, то пропустили кілька невеличких загонів джур зі списами та шабельками, що пішли у ніч. Напружені та серйозні.
У фортеці мене чекала Явдошка, попросила узяти вечерю і пригостити її. Я узяв, ми поїли, здебільшого вона, бо я, як завжди, їв дуже неохоче. Потім пішли на сінник, але там було дуже людно, мені не сподобалося, то Явдошка повела на конюшню. Там було велике горище і лише дві парочки. Опісля всього я ледь не заснув, але Явдошка сказала, що спати треба у будинках для слуг, інакше можуть покарати, і ми розійшлися.
Вранці рабів погнали далі до Чорних печер, двадцять паничів з нашого куреня виїхали – частина до інших куренів, частина до прикордонних башт чи до Застави. Їх урочисто проводили, а потім стратили двох слуг, які вночі охороняли рабів і насмілилися заснути. Їм знесли голови, приснула кров, а я з жахом подумав, що вже звик і зовсім не боюся. Попив чаю і пішов до Понамки.
Наступні дні були схожі. Ми з Понамкою опрацьовували купу документів, які приносили від Непийпива. Йому привозили звіти з інших куренів, здається, він збирав всю інформацію докупи. Час від часу він прибігав до Понамки і казав, що засиділися, треба розім’ятися. Тоді ми з Сашком сідлали їх коней і своїх мулів та виїздили у степ. Там Непийпиво з Понамкою починали гасати верхи, битися на дерев’яних шаблях або й просто на кулаках. Понамка вчила Непийпива прийомам боксу, потім вони поверталися до куреня, щоб поїсти і працювати далі. Ми з Сашком трусилися за ними. Ліва рука Понамки потроху відновлювалася, вона вже могла тримати щит. Я питав її, що далі, вона посміхалася і казала, що не знає. Сашко казав, що ми поживемо у курені Саловоза ще тиждень-два, поки його панич не підготує якийсь важливий звіт, а потім поїдемо далі. Кудись.
Нас з Сашком не примушували щось робити у курені, то ми тільки прислуговували нашим паничам та відпочивали. Сашко здебільшого спав, а я ходив фортецею, складеною з кам’яних брил. Усі курені були з них складені, їх добували у горах біля Чорних печер. Ще я ходив дивитися за диченятами, які були справжні звірі: рикали на мене, плювалися. Але вже не так енергійно, як раніше. Вони помітно заслабли, мабуть, через погану їжу. Їх же годували, як рабів, вареною картоплею з дертю, зовсім без м’яса. То у диких була бігунка, вони лежали під стіною і стогнали. Роздратувати їх робилося з кожним днем все важче, але слуги все одно цим займалися.
Також я учащав у підземні поверхи башти, де жили і працювали підвальні раби. Більша частина їх обробляла шкіри, які привозили зі степу. Було і кілька ковалів, які виробляли різноманітні інструменти. Два десятки рабів гончарювали, робили посуд з глини, яку везли з родовища десь на півдні від куреня. Найкращий посуд призначався для паничів, трохи гірший для джур, потім для жінок паничів, найгірший – для слуг, а раби зовсім обходилися без посуду.
Кілька десятків рабів займалися забезпеченням куреня водою. Тобто всередині куреня був свій колодязь, але з нього можна було брати строго вказану кількість води, якої не вистачало. То воду возили з кількох джерел. Наливали великі дерев’яні діжки, встановлені на возах, і тягли їх до куреня. Тягли раби, коней на таку працю не ставили. Ще одна бригада рабів займалася вивозом з куреня лайна та відходів. Їх вивозили на лани у якості добрив. Щодня зі степу прибували валки з сиром та маслом. Скільки потрібно, курінь залишав собі, а інше відправляв далі. За це отримував рибу, борошно, залізо та вугілля. Раби працювали дуже багато, слуги просто багато, а джури та паничі стежили, щоб роботи вистачало, та жорстоко карали за найменші провини.