На лісопильні працювали раби, зараз їх загнали до сараю. Он кілька валок возів, навантажених пиломатеріалами та дровами. Мабуть, їх повезуть у ті курені, де з деревиною погано.
За пилорамою височів сам курінь Деркача: високі кам’яні мури з баштами, ціла фортеця. Навколо мурів був рів з водою, один місток через нього, оббиті залізом ворота. Всередині великий двір, під стінами фортеці хати для слуг та припасів, а в центрі височіла башта для паничів, у підвалах якої тримали рабів. Зараз у дворі вже стояли столи. Непийпива та Понамку зустрічали біля сотні паничів. Почалося застілля. Понамка дозволила мені піти відпочити. Ми з Сашком поставили наш віз біля стіни і пильнували, щоб місцеві не лізли до диченят. Ті за день з’їли вже чотири курки і тепер спали. Тіла їх мертвих одноплемінників почали смердіти. То Сашко наказав місцевим слугам принести кропиви. Його послухали, бо ж він слуга самого Непийпива, переможця диких. Принесли кілька ряден кропиви, якою Сашко обклав тіла мертвих диченят.
– Це призупинить процес розкладання. Так моя бабця у селі зберігала м’ясо, коли ще не було холодильника, – пояснив Сашко.
Ми повечеряли, нас запросили до хати, але ми залишилися сторожити біля воза. Паничі святкували довго, співали своїх войовничих пісень. Серед голосів чув і Понамчин. Вона добре співала. Побачив, що Сашко налягав на кухоль браги, який нам принесли. Я дозволив йому випити і свою частку. Був байдужий до алкоголю. Зараз би міцної кави!
– Кави б зараз, – зітхнув я. Ні до чого, просто дуже схотілося.
– І цигарку, – несподівано прошепотів Сашко.
– Цигарку? Ти палив?
– По дві пачки на день. Майже десять років. Коли потрапив сюди, то перший час було не до цигарок. Доводилося виживати, то не думав про них. А зараз іноді дуже хочеться затягнутися.
– Тютюну тут немає?
– Є, але палити можна тільки паничам.
– Чогось я не бачив жодного разу, щоб тут палили.
– Бо минулого року врожай тютюну пропав. То вже кілька місяців палити немає чого, ось ти і не бачив. А так у кожного панича є люлька.
– Але слузі не можна?
– За таке відріжуть язик.
– Тут не чикаються, – зітхнув я тихенько.
– Так, але тут ні з ким не чикаються, – погодився Сашко. – Кожен мусить робити своє, інакше буде вбитий.
– Я все не можу звикнути до смерті, а тут вона усюди.
– І від неї не втечеш, – кивнув Сашко і допив брагу.
– Не втечеш? – я зробив вигляд, що не зрозумів.
– Не втечеш. На півночі болота, на заході – дикі у своїх лісах, на сході – чудовиська, а на півдні просто Великий ліс, який одразу вб’є тебе. Звідси не втекти, – Сашко говорив дуже тихо. Паничі гучно волали свої криваві пісні, то навіть якщо хтось ховався у темряві поруч з нами, він не почув би, про що ми балакали.
– А ріка?
– Ріка розпадається на купу річищ, пройти які може тільки досвідчений керманич. А всі інші заблукають та потраплять до чудовиськ.
– Звідки ти знаєш?
– Я бачив тіла втікачів.
– То ніяк не втекти? – я аж губу прикусив.
– Краще про це не думати.
– Я і не думаю, мені тут непогано, – сказав я про всяк випадок.
Лежали. Потім Сашко заснув, а я думав про те, що Понамка може не захотіти тікати звідси. Бо ж їй тут все до вподоби. Вони любить битви, любить їздити верхи, любить бути головною, а тут вона потрапила у панівний прошарок суспільства. Вона тут – панич. Це як у нашому житті або депутат, або прокурор. Навіщо їй кудись тікати? Я зітхнув, почув, як з брами виходять загони джур. Ідуть до воріт і розчиняються у темряві. Диви як, тут же далеко від диких, а служили он як сумлінно. Браму зачинили. Джури будуть чергувати за стінами, а слуги на стінах. Зненацька на курінь не нападеш.
Я довго ще думав про різне, поки заснув. Прокинувся, бо мене штовхав Сашко. Було ще темно. Ми швидко засідлали коней та мулів, запрягли віз, узяли ще пару курок у дорогу, я добув свинини для Понамки, бо вона любила поїсти зранку. Ось вийшла з Непийпивом, їх проводжали кілька паничів. Ворота вже були відчинені, бо з куреня поїхали невеличкі загони слуг та паничів, щоб виганяти рабів до роботи. Поїхали і ми. По дорозі зустрілися з джурами. Четверо хлопців, років по тринадцять, не більше, несли дві голови рабів. Непийпиво спитав, сказали, що раби вилізли зі свого сараю і скрадалися до свинарника поцупити харчів. Непийпиво похвалив джур, вони виглядали щасливими, особливо ті, які тримали голови.
Вже на відстані від куреня побачили, як рабів виводили з сараю. Лічили, перевіряли, чи не сховався хто всередині, звіряли кількість з вечірньою. Біля одного з сараїв всадили на палі вісьмох рабів. Мабуть, з того десятка, з якого було двоє вбитих джурами. Раб відповідав не тільки за себе, але й за товаришів зі свого десятка.