Ми їхали далі, Сашко підняв рядно, почав кидати диченятам шматки курки. Істоти жадібно їли. Виглядали вже краще, потроху оживали. Я перевірив клітки, бо ці потвори змогли спробувати втекти. Ми проїхали землі куреня Соломахи, нарешті поля закінчилися, почався степ.
– Застава вже неподалік! – сказав Сашко.
Непийпиво та Понамка поспішали так, що ми ледь встигали за ними. Ще півгодини, і степ закінчився, почався ліс. Хвилин десять, не більше, коли ми вискочили на галявину і я побачив попереду фортецю, схожу на ті, що стояли на кордоні. Потім видно стало і річку, на березі якої стояла фортеця. Я впізнав її, хоч з висоти вона виглядала інакше. Застава.
Вона була добре укріплена. Високі мури, на стінах охоронці. Вони нас помітили, то відчинили ворота заздалегідь, ми проїхали міст і заїхали за мури. Там нас чекали вже кілька десятків паничів та джур. Паничі дуже шанобливо зустріли Непийпиво та Понамку. Потім підійшли подивитися диченят. Ті почали ричати.
– О, які дикі!
– Малі, а вже які дебелі!
– Тварі!
Паничі з цікавістю роздивлялися диченят.
– Коли обещалися прибути чужинці? – спитав Непийпиво в одного з паничів, якого звали Заброда.
– Вони були вчора. Обіцяли бути днєсь.
– Олико їх?
– Один у дзизі залізній сидить і ще троє.
– Приправлені?
– Приправлені. Швидкі мушкети в них. Але не вої вони, а гендлярі. Обавяться нас так, що аж смердить від них, – Заброда зареготав.
– Все одно треба насторожі бути. У торгашів немає честі, – сказав Непийпиво.
– Ми приправовані. І до чужих, і до славних гостей наших! До столу, брате Непийпиво і брате Набоко!
Наших паничів знову почали годувати та напувати. Але Непийпиво майже не пив, Понамка теж половинила кухлі.
Нам з Сашком дали по великій мисці кулешу та по здоровій в’яленій рибині. Слуги ставилися з повагою, розпитували про битву з дикими. Сашко розповідав про неї, я гриз рибу. Коли зі стіни прибіг джура.
– Ясир! Ясир! – закричав він і побіг до паничів. – Одна по десятку липа! Ясир!
– Ну що ж, пішли на ловитву? – спитав Заброда у Непийпива.
– Залюбки! – відповів той.
Паничі сіли на коней. Слуга мусить бути зі своїм паничем, то я стрибнув на мула. Ми з Сашком пропустили паничів та джур і поїхали з фортеці. Далі повернули до річки. Вона була досить широка, метрів сто, не менше. Побачив, що Сашко чомусь зблід.
– Чого ти? – спитав тихенько. Він тільки рукою махнув. – А куди ми їдемо?
– Побачиш, – Сашко скривився і відвернувся.
Загін швидко вискочив на берег ріки, і я побачив таке, що ледь не скрикнув зі здивування. Байдарки. Сучасні туристичні байдарки, у них люди. Одягнені так, як я колись одягався. Частина байдарок вже пристала до берега, частина ще тільки підпливала. Помітив щось схоже на причал. Люди з байдарок здивовано дивилися на загін вершників. Здивовано і захоплено. Аякже, коні, обладунки, шаблі, списи, оселедці, все виглядало, як у кіно. Туристи не відчували жодної небезпеки, можливо, думали, що потрапили на якусь виставу для подорожніх.
– Ух ти! – сказала одна дівчина з прибулих. – А хто це?
Я відвернувся від їх поглядів. Дурники. Тікайте звідси, тікайте подалі! Тримайтеся протилежного берега і гребіть! Але ні, всі байдарки пливли до нас. У кожній по троє людей. Одинадцять на три – тридцять три. Більше чоловіків, десь двадцятеро. В них, мабуть, є сокири та ножі, але це не допоможе.
– Доброго дня, – сказав один з туристів, мабуть, головний у поході.
Він зробив кілька кроків до паничів. Інші туристи зібралися на березі і роздивлялися наш загін. Турист наблизився до Непийпива, а той посміхався. Коли турист був вже поруч, Непийпиво несподівано вихопив шаблю і відрубав голову прибульцю. На очах у всіх, одним ударом, як він вмів. Крик.
– Імати єх! – крикнув Заброда, який був тут за головного.
До туристів кинулися лише джури та слуги. Хапали, били, в’язали руки. Майже ніхто з туристів не опирався, занадто заскочені вони були смертю свого товариша. Та і що зробиш з голими руками проти зброї? Ось слуги принесли дерев’яні колодки, які одягали на шиї чоловіків.
– Що ви робите? – несподівано спитав один з туристів, і його одразу жорстоко побили, бо раб не мусить подавати голос. Інші перелякано заклякли.
– В нас вже є сотня бидла. Додамо сих і сьогодні ординуємо до Чорних печер, – сказав Заброда Непийпиву.
– Перевірте, чи немає серед них майстрів, – попросив той.
– Перевіримо, – кивнув Заброда. – Ну що, подивимося, що за рабині?
Вони поїхали верхи до дівчат, що збилися докупи, стояли зі зв’язаними руками і тремтіли від жаху.