– І який був план?
– Перестріляти місцевих і узяти фортецю.
– Для чого?
– Не знаю. Наказ був узяти фортецю і тримати.
– Хто вами керував у поході?
– Семен Лапа та Ахмед, він звірами керував.
– Що за звірі? – не зрозумів я.
– Та з Кавказу, здебільшого чеченці.
– Скільки вам заплатили?
– По три тисячі авансу, потім обіцяли платити по триста баксів за кожен день плюс по закінченні справи десяточка премії. Слухай, а що це за краї? Ми сюди пливли, навіть хутора не бачили жодного. Наче, мля, Сибір.
– Ваш один загін чи ще пливуть?
– Один начебто. Слухай, відпусти, а? Я ж все тобі розповів і…
– Мужик, ще раз скажеш «відпусти», пристрелю і піду далі, – перервав я його.
Ми були вже неподалік від пристані. У кущі з ним іти не хотів, то наказав лягти на пісок. Зрізав з нього сорочку, зв’язав нею ноги.
– Сіпнешся – пристрелю.
– Та куди мені сіпатися, братішка!
Я пішов у кущі. Там Понамка все поралася біля Непийпива.
– Де ти взяла бинти та йод? – здивувався я.
– У торбі одного з бандюків був санітарний пакет. Що у тебе?
– Корабель потопив. Всіх перестріляв, окрім одного. Його привів, можна буде допитати.
– Молодець.
– А що з ним? – я присів біля Непийпива.
– Дві кулі вийшло, а дві залишилося у тілі. Треба їх видалити, подивитися, що там з внутрішніми органами. Тут лікар потрібен. Щоб операцію зробити, – вона зітхнула.
– Слухай, Понамко… – дещо пригадав я.
– Що? – вона подивилася на мене. – Ну, кажи!
– Здається, лікар був серед полонених, яких ми вранці схопили.
– Що? – Понамка підхопилася.
– Треба його повернути. Звісно, може, він зубник чи психолог, але шанс є.
– Красю, ти впевнений?
– На сто відсотків ні, але, здається, чув, коли їх про фах опитували. Нехай всіх полонених повертають. Серед них цілком може бути лікар, і не один.
– Зараз же мчи до Застави і накажи все зробити!
– Понамко, мене не послухаються, я усього лише слуга. Тільки тебе послухають. Їдь, а я посторожу Непийпиво та полоненого.
– Я швидко, Красю!
Вони побігла.
– Спіймай собі коня, так швидше! – крикнув їй. Вона не відповіла. Я подивився на Непийпива. Одна рана на руці, нічого страшного, одна на плечі, теж можна не рахувати. А ось дві у тулубі. Когось іншого ці рани вбили б, але Непийпиво – міцний. Хрипко дихав, лежав непритомний, будь-що тримався за життя.
Хотів перетягти його з кущів, але подумав, що поранення важкі, краще дарма не тягати. Тихенько пішов до краю кущів. Мій полонений борсався у піску, намагався звільнити руки. Коли почув, що я іду, то застиг. Я присів біля нього. Озирнувся. Весь схил берега був у тілах. Здебільшого паничі та джури, зустрічалися і слуги. Спочатку перший загін, трохи далі другий, який примчав на допомогу з Застави. Он біля самої води кілька вбитих бандитів. Це ті, кого поклали Понамка з Непийпивом. У одного з нападників рука впала у воду. І ту руку почало смикати якесь чудовисько. Я вистрелив, і чудовисько зникло.
– Слухай, відпусти, га, – почав своє ниття бандит. Голомозий, товсторукий, схожий на ведмедя. Такого у бійці голіруч не зупиниш, бо він наче танк.
– Чим ти займався у Москві?
– Та по-різному. Відпусти, на фіг я тобі?
– Що значить по-різному?
– Ну, те і значить. У мене свої справи малися, пацанам допомагав, коли треба було.
– І чому вирішив сюди поїхати?
– Бо мене менти шукали. Там фігня вийшла, я одного лоха притиснув, а у нього родичі в московському уряді. Спустили на мене ментів, довелось ховатися. А тут ця робота. Подумав, що і бабок зароблю, і менти заспокояться. Тим більше, кілька знайомих пацанів теж їхало. І дядя Алім – серйозна людина. Я на нього вже працював, ми кар’єр один захоплювали йому. І заплатив тоді, і від міліції відмазав. Все, як треба. Ось і зараз. Його бригадири сказали, що селюки борзі, але тільки при ножах, навіть рушниць не мають. А у нас автомати, броніки, все, як треба. Думали, покоцаємо їх, і все. А тут ти. Звідки ти такий узявся?
– Скільки ви пливли сюди?
– Вчора зранку вийшли.
– На веслах чи на двигуні?
– На двигуні. На весла вже сьогодні вранці сіли, щоб вас не перелякати.
– А як сюди допливли? Там же русел у річки багато?
– А ми лівого берега завжди трималися. Тільки ліворуч пливли. Ось так і допливли. Слухай, відпусти мене, а я потім за тебе слово скажу.
– Кому?
– Людям дяді Аліма.
– Де ти їх тут знайдеш?
– А ти думаєш, він відступить? Ні, дядя Алім не відступає. Він своє візьме. І якщо тут йому щось знадобилося, то буде його. Це вже не сумнівайся. То відпусти мене. А я потім тобі допоможу.