— От кара на мою голову! — простогнав Коен. Він спробував вивільнитися з мотузок, та марно.
Двоцвіт відсторонено спостерігав за його борсанням. Завдяки рогатці Ґанчії у нього на потилиці виросла величенька ґуля, і тепер він трохи сумнівався у своїх судженнях, починаючи з власного імені, ну і далі за списком.
— Мені шлід було тримати вухо на шторожі, — пробурчав він. — Мені шлід було пильнувати жамість того, щоб дожволити втягнути шебе у вшю ту балаканину про ваші — як їх там, ваші вштавні хрумкала. Мені не шлід було рожшлаблятишя.
Він припіднявся на ліктях. Херрена та решта банди стояли біля вогнища при вході в печеру. Багаж лежав тихо і не ворушився під сіткою у кутку.
— У цій печері є щось підозріле, — сказала Бетан.
— Що шаме? — спитав Коен.
— Ось, поглянь на неї. Ти коли-небудь бачив таке каміння?
Коен був змушений визнати, що напівкруглі камені довкола входу в печеру були справді незвичні; кожен з них був вищий за людський зріст, сильно обтертий і, як не дивно, блискучий.
На стелі було відповідне півколо з такого ж каміння. Усе це загалом справляло враження кам’яного комп’ютера, збудованого якимось друїдом, котрий мав дуже далеке уявлення про геометрію та жодного відчуття гравітації.
— Глянь також на стіни.
Коен скрива глянув на стіну поблизу. Крізь неї пробігали прожилки червоного кришталю. Він не був цілковито впевнений, та йому здавалося, що десь глибоко у самій скелі миготіли маленькі вогники.
Тут також був страшенний протяг. З чорного нутра печери безперестанку дув вітер.
— Я точно пам’ятаю, що він дув в інший бік, коли ми тільки ввійшли, — прошепотіла Бетан. — Двоцвіте, а ти що скажеш?
— Що ж, я не знавець печер, — відповів він, — та я саме думав, що за незвичайна сталаг-штука звисає зі стелі он там. Трохи подібна на цибулю, правда?
Вони усі поглянули вгору.
— Я не можу пояснити чому, — нерішуче почав Двоцвіт, — але думаю, що нам слід звідси вибиратись.
— Ну звішно, — саркастично буркнув Коен, — гадаю, ми прошто віжьмемо і попрошимо отих людей розв’язати і відпуштити нас, так?
Коен не так багато часу провів в товаристві Двоцвіта, щоб розуміти його манеру висловлювання, інакше би не здивувався, коли куций чоловік радісно закивав і, старанно артикулюючи, як він це зазвичай робив, коли говорив чужоземною мовою, голосно сказав:
— Пробачте? Чи не були б ви такі ласкаві розв’язати і відпустити нас? Тут досить вогко і протяг. Даруйте.
Бетан краєм ока зиркнула на Коєна.
— І нащо було це казати?
— Чудний якийшь, твоя правда.
Втім, дійсно, троє людей відокремились від компанії довкола вогнища і попрямували до них. Не схоже було на те, щоб вони збиралися кого-небудь розв’язувати. Двоє чоловіків, власне, мали вигляд таких, котрі, побачивши зв’язаних людей, починають розмахувати перед їхнім носом ножами, робити усякі мерзенні натяки та кидати хижі погляди.
Херрена замість привітання витягнула з піхов меча і приставила вістря Двоцвітові до грудей.
— Котрий з вас чарівник Ринсвінд? — спитала вона. — У вас було четверо коней. Він тут?
— М-м-м... я не знаю, де він, — сказав Двоцвіт. — Він шукав у лісі цибулю.
— Тоді виходить, ви — його друзі, і він повернеться, щоб вас знайти, — сказала Херрена. Вона поглянула на Коєна та Бетан, а тоді її увагу привернув Багаж.
Траймон особливо наголошував, щоб вони не чіпали скриню. Кажуть, цікавість згубила кішку, та Херренина цікавість могла б замордувати цілий лев’ячий прайд.
Вона розрізала сітку на скрині і схопилася за кришку.
Двоцвіт здригнувся.
— Замкнута, — кинула вона за хвилю. — Де ключ від неї, ти, гладуне?
— Від... від неї немає ключа, — затинаючись, мовив Двоцвіт.
— Але ж тут — замкова щілина, — відзначила вона.
— Ну, так, але якщо скриня налаштована залишатись замкнутою — так воно і буде, — знічено відповів Двоцвіт.
Херрена помітила, як Ґанчія розплився у зловтішній посмішці. Вона загарчала.
— Я хочу, щоб її відчинили, — сказала вона. — Ґанчіє, подбай про це, — широким кроком вона рушила назад до вогнища.
Ґанчія витягнув довгого тонкого ножа і нахилився впритул до обличчя Двоцвіта.
— Вона хоче, щоб її відчинили, — сказав він. Зиркнувши з-під лоба на іншого розбійника, він знову криво всміхнувся.
— Вона хоче, щоб її відчинили, Вімзе.
— Еге.
Ґанчія повільно помахав ножем перед обличчям Двоцвіта.
— Послухай, — терпляче мовив Двоцвіт, — Думаю, ти не розумієш. Ніхто не може відчинити Багаж, якщо він замкнувся в собі.
— Ну звісно, як я міг забути, — серйозно мовив Ґанчія. — Це ж чарівна скриня, чи не так? На куцих ніжках, ходять чутки. Послухай, Вімзе, ти бачиш які-небудь ніжки зі свого боку? Ні?
Він притиснув ніж до Двоцвітового горла.
— Я дуже засмучений усім цим, — сказав він. — І Вімз також. Він не дуже охочий до розмов, зате завжди охочий подерти людей на клоччя. Тож відчини — цю — скриню!
Він повернувся і щосили загатив ногою у бік Багажу, залишивши глибоку вм’ятину на дереві.
Щось тихенько клацнуло.
Ґанчія вишкірився. Кришка Багажу поволі, важко відчинилася. Всередині, у відблисках вогнища здаля, заблищало золото — пребагато золота, пластини, ланцюжки і монети, важкі й блискучі, сяяли у мерехтливій напівтемряві.
— От і добре, — спокійно мовив Ґанчія.
Він озирнувся на людей довкола вогнища, які не звертали на них жодної уваги і, здавалося, намагалися докричатися до когось, хто був знадвору. Тоді кинув задумливий погляд на Вімза, беззвучно ворушачи губами у спробі вирахувати щось в умі, до чого був незвиклим.
Він поглянув на свій ніж. А тоді підлога задвигтіла.
— Я чув чийсь голос, — сказав один з чоловіків біля багаття. — Там внизу. Серед тих... е-е... скель.
З темряви долинув голос Ринсвінда.
— Послухайте, — гукнув він.
— Що таке? — відізвалася Херрена.
— Ви — у великій небезпеці! — прокричав Ринсвінд. — Ви повинні чимскоріш загасити вогонь!
— Ні, ні, — відповіла Херрена. — Ти помиляєшся, це ти — у великій небезпеці. А вогонь горітиме, як і горів.
— Але ж там отой великий старий троль...
— Всім відомо, що тролі тримаються подалі від вогню, — сказала Херрена. Вона коротко кивнула головою. Декілька людей оголили мечі і вислизнули у пітьму.
— Безперечна правда! — вигукнув Ринсвінд у відчаї. — От тільки цей троль не може цього зробити.
— Не може? — Херрена завагалася. Те, яким нажаханим був голос Ринсвінда, вразило її.
— Так, бо ви, бачте, розпалили його в нього на язику.
А тоді підлога задвигтіла.
Старий Дідо дуже повільно прокидався зі своєї довговічної дрімоти. Він практично ніколи не прокидався за увесь минулий час, і через кілька десятиліть нічого подібного вже б не трапилось.
Коли троль стає достоту старим і починає серйозно замислюватися про буття всесвіту, він зазвичай знаходить собі відлюдну місцинку і поринає в глибоке філософування, і вже за якийсь час починає забувати про свої труднощі. Він починає кристалізуватися з країв, доки не залишається лиш маленька іскорка життя всередині великого пагорба з дещо незвичними нашаруваннями гірських порід.
Старий Дідо ще не досяг тієї стадії. Він відірвався від роздумів про досить цікаву філософську проблему, а саме про сутність істини, і виявив, що відчуває пекучий, з дрібкою попелу, присмак у тій своїй частині, яка — як після певного розумового напруження він все ж пригадав — була його ротом.
Його почало це сердити. Команди помчали нейронними шляхами крізь товщу природного кремнію. В глибинах його крем’янистого тіла вниз за лініями розломів плавно покотилося каміння.
Дерева повивертало з корінням, і дерен розійшовся, наче клубок пряжі, коли пальці, кожен завбільшки з корабель, розтиснулися з кулаків і загребли землю. Два потужні обвали каміння десь із самої маківки його голови позначили ту мить, коли він розплющив свої вкриті кіркою очі-опали.