До юрби потрохи дійшло, що нічого насправді не відбувається і що Ринсвінд неспроможний жбурнути в їхній бік не те що чарівне полум’я, а навіть прокльони. Вони продовжували наступати, уважно слідкуючи за його руками.
Двоцвіт та Бетан позадкували. Двоцвіт озирнувся.
— Бетан?
— Що? — відізвалася дівчина, не зводячи очей з постатей, що сунули на них.
— Тут — глухий кут.
— Ти певен?
— Думаю, я здатний впізнати цегляну стіну, коли бачу її перед собою, — відповів Двоцвіт ображено.
— Ну, ось і все тоді, — сказала Бетан.
— Як гадаєш, якщо я спробую їм пояснити, може...?
— Ні.
— Он як.
— Я не думаю, що вони — ті, хто дослухаються до будь-чиїх пояснень, — додала Бетан.
Двоцвіт уважно на них глянув. Він, як вже відзначалося, переважно не помічав особистої небезпеки. Всупереч усьому життєвому досвіду людства Двоцвіт вважав, що якби лиш люди погомоніли одне з одним, пропустили кілька чарчин, обмінялися фотографіями внуків, можливо, спільно відвідали б виставку чи щось таке — будь-які питання можна було б вирішити. Він також вважав, що люди за своєї суттю — добрі, просто інколи в них бувають погані дні. Те, що наближалося до них вулицею, подіяло на нього як візит горили на склодувний завод.
Позаду він почув ледь чутний звук, фактично, навіть не звук, а зміну в текстурі повітря.
Обличчя людей перед ним витягнулись від здивування, а тоді вони розвернулись й прожогом кинулись навтікача назад по вулиці.
— Га? — сказала Бетан, все ще підтримуючи вже зомлілого Ринсвінда.
Увага Двоцвіта тепер була спрямована зовсім в інший бік — на велику скляну вітрину, заставлену безліччю чудернацьких виробів, на намистинчасту шторку, а також на велику вивіску над нею, яка тепер, коли її знаки перестали вигинатися й зайняли свої місця, повідомляла:
«Скілет, Венг, Іркслііт, Бунглстіф,
Кавмлед і Патель»
Зснвн: багатьма
ПОСТАЧАЛЬНИКИ
Ювелір неквапом обернув золотий виріб над мініатюрним ковадлом, встановлюючи на місце останній діамант незвичної форми.
— З тролячого зуба, кажеш? — пробурмотів він, роздивляючись примруженим оком свій виріб.
— Атож, — сказав Коен, — і як я шкажав, можеш жалишити шобі вші решта, — він знічев’я перебирав пальцями золоті перстені на підносі.
— Дуже щедро, — промимрив ювелір, що мав у своїй натурі щось від ґнома і нюхом відчував хорошу оборудку. Він зітхнув.
— Небагато жамовлень оштаннім часом, еге? — спитав Коен. Визирнувши у крихітне віконце, він побачив групу людей з відсутнім виразом обличчя, які зібралися на протилежному боці вузької вулички.
— Так, скрутні часи настали.
— А хто оті хлопаки ж намальованими межи очей жірками? — спитав Коен.
Ґном-ювелір потупив очі.
— Очманілі, — відповів він. — Вони кажуть, я повинен облишити роботу, бо наближається та зірка. А я їм кажу, зірки мені ще жодного разу не завдали шкоди, хотів би я те саме сказати про людей.
Коен багатозначно похитав головою, коли шестеро чоловіків відокремились від групи і наблизились до крамниці. Вони мали при собі різноманітну зброю і загалом були вельми рішуче налаштованими на вигляд.
— Дивно, — мовив Коен.
— Я, як бачиш, вдався подібним до ґнома, — сказав ювелір. — Одного з, як то кажуть, магічних видів. Зірко-поклонники переконані, що ота зірка не знищить Диск, якщо ми облишимо магію. Вони, напевне, йдуть мене відлупцювати. Такі справи.
Він узяв свій найновіший витвір маленьким пінцетом.
— Найчудернацькіша річ з усіх, що я зробив за своє життя, — зауважив він, — зате практична, я вже це бачу. Як ти казав, вони називаються?
— Вштавні хрумкальця, — відповів Коен. Він поглянув на предмет у вигляді кінської підкови на своїй зморшкуватій долоні, тоді розтулив рота і видав ряд натужних, стогінливих звуків.
Двері різко прочинилися. Всередину увійшли люди і зайняли позицію уздовж стіни. Вони були добряче спітнілі й розгублені, втім, їхній ватажок зневажливо відштовхнув Коєна набік і схопив Гнома за барки.
— Ми тебе вчора попередили, дрібното, — сказав він. — Нам начхати, як ти звідси виметешся: вниз чи догори ногами. Тож зараз ми тут трохи розімне...
Коен поплескав його по плечу. Чоловік роздратовано обернувся.
— Чого тобі треба, діду? — гаркнув він.
Коен вичекав, доки той не зосередив на ньому всю свою увагу, а тоді широко всміхнувся. То була некваплива, лінива посмішка, яка продемонструвала присутнім повний рот коштовностей в триста карат, від чого в кімнаті, здалося, стало світліше.
— Я рахуватиму до трьох, — сказав він приязним тоном. — Раз. Два. — його кістляве коліно підскочило догори і врізалося чоловіку в пах з досить виразним звуком, а він тим часом повернувся півбоком, щоби з усієї сили засадити ліктем по його нирках, від чого бідака провалився у свій власний всесвіт суцільного страждання.
— Три, — сказав він чоловіку, що вже корчився в агонії на підлозі. Коен чув колись про правила чесного поєдинку і вирішив для себе давним-давно, що вони йому не підходять.
Він поглянув на інших фанатиків і блиснув своєю сліпучою посмішкою.
Вони мали б кинутися на нього. Натомість один з них, заспокоєний тим, що має при собі палаш, а Коен — ні, почав по-краб’ячому підступати до нього збоку.
— О, ні, — мовив Коен, замахавши руками. — Ну ж бо, хлопче, так не годиться.
Чоловік скоса зиркнув на нього.
— Що не годиться? — спитав він підозріло.
— Ти що — ніколи досі не тримав у руках меча?
Чоловік обернувся до своїх товаришів за підтримкою.
— Насправді ні, — сказав він. — Не часто, — він погрозливо змахнув мечем.
Коен знизав плечима.
— Можливо, ти мене й уб’єш, та все ж хочу сподіватися, що помру від меча чоловіка, що тримає його у руках, як справжній воїн, — сказав він.
Чоловік перевів погляд на свої руки.
— На вигляд нормально, — непевним голосом мовив він.
— Слухай, хлопче, я трохи розуміюся на цих речах. Так, підійди-но на хвильку і... не заперечуєш?., добре, от дивись, твоя ліва рука лягає сюди, на руків’я меча, твоя права рука лягає... правильно, саме туди... а лезо лягає прямісінько на твою ногу.
Чоловік заголосив, схопившись за ногу, а Коен тим часом підбив йому іншу ногу і повернувся до решти присутніх у кімнаті.
— Це вже втомлює, — сказав він. — Чого ви на мене не нападаєте?
— Авжеж, чого? — прозвучало звідкись на рівні його пояса. Ювелір вийняв величезну бруднющу сокиру, що до всіх інших жахів військового часу залізно обіцяла й правець.
Четверо людей при стіні якусь хвилю зважували свої шанси за таких несприятливих обставин, а тоді позадкували до дверей.
— І зітріть з чола оті дурнуваті зірки, — кинув їм вслід Коен. — Можете усім сказати, що Коен Варвар дуже розсердиться, якщо побачить отакі зірки знову, ясно?
Двері з тріском зачинились. Наступної миті в них втелющилась сокира і, відскочивши, відсікла клапоть шкіри з носака Коенової сандалі.
— Вибач, — сказав Гном. — Вона належала ще моєму дідусеві. Я ж тільки дрова нею колю.
Коен порухав щелепою, випробовуючи обновку. Вставні хрумкальця начебто пасували.
— На твоєму місці, я б забирався звідси так чи інакше, — сказав він. Та Гном вже гасав по кімнаті, згрібаючи з підносів дорогоцінний метал та коштовне каміння у шкіряний мішок. Згорток з інструментами пішов в одну кишеню, пакет з коштовними виробами в іншу, потім Гном, крекнувши, просунув руки в лямки з обох боків своєї маленької наковальні й закинув її собі на спину.
— Ну ось, — сказав він. — Я готовий.
— Ти збираєшся йти зі мною?
— Тільки до міських воріт, якщо не заперечуєш, — відказав він. — Ти ж мене не засуджуєш?
— Ні. Але сокиру залиш тут.
Вони вийшли на залиту полуденним сонцем безлюдну вулицю. Коли Коен розтуляв рота, у затінках починали вистрибувати маленькі сонячні зайчики.