— Мені треба забрати кількох друзів тут неподалік, — озвався він і додав, — сподіваюся, з ними все гаразд. До речі, як тебе звати?
— Ціпигуб.
— Чи є тут поблизу таке місце, де я міг би... — Коен вдоволено витримав паузу, смакуючи кожне слово, — де би я міг замовити стейк?
— Зіркопоклонники позакривали усі шинки. Мовляв, негоже їсти й пити, коли...
— Знаю, знаю, — перебив його Коен. — До мене, здається, починає доходити що до чого. А вони взагалі що-небудь схвалюють?
Ціпигуб на якусь хвилю замислився.
— Спалювання речей, — відповів він нарешті. — Їм це досить добре вдається. Книжки і таке інше. Вони влаштовують оті яскраві великі багаття.
Коен завмер.
— Спалюючи книжки?
— Атож. Жахливо, правда?
— Так, — відповів Коен. Він вважав це страхітливим бузувірством. Той, хто жив суворим життям просто неба, знав ціну добротній грубій книзі, якої повинно вистачити, щоб розводити вогнище щонайменше цілий сезон, якщо ощадно виривати з неї сторінки. Не одне життя було врятовано холодними ночами, коли лютує хуртовина, завдяки жменьці промоклих кресал та зовсім сухій книзі. Якщо ж хотілося покурити тютюн, а люльки при собі не було, книжка завжди ставала в пригоді.
Коен знав, що люди щось там пишуть у книгах. Йому це завжди здавалося легковажним марнуванням паперу.
— Боюся, якщо твої друзі їх стрінуть, то можуть втрапити в халепу, — сумно мовив Ціпигуб, простуючи вулицею разом з варваром.
Вони завернули за ріг і побачили одне таке багаття. Воно горіло посередині вулиці. Декілька фанатиків підкидали в нього книжки, які виносили з сусіднього будинку з розтрощеними дверима і намазюканими повсюди зірками.
Чутки про Коєна сюди ще не дійшли. Палії книг не звернули на нього жодної уваги, коли він наблизився і прихилився до стіни будинку. З багаття від спалених книжок вистрілював попіл і навсібіч розносився в повітрі понад дахами.
— Що це ви робите? — спитав Коен.
Одна особа з гурту зіркопоклонників, жінка, відкинула з очей пасмо волосся чорною від сажі рукою, втупила свій погляд у Коенове ліве вухо і сказала:
— Очищуємо Диск від нечисті.
З будинку вийшло двоє чоловіків і так само витріщилися на варвара чи, точніше сказати, на його вухо.
Коен простягнув руку і взяв важкий фоліант, який несла жінка. Обкладинка книги була оздоблена дивовижними червоними і чорними камінцями, які складалися, як здогадувався Коен, у якесь слово. Він показав його Ціпигубу.
— «Некротелекомнікон», — прочитав Гном. — Ним користуються чарівники. Здається, це про те, як контактувати з померлими.
— Ото чарівники, нема що казати! — скептично відзначив Коен. Він потер одну сторінку між великим та вказівним пальцями; вона була тонка і досить м’яка. Письмо, що мало доволі відразливий живий вигляд, анітрохи його не збентежило. Еге ж, така книга могла бути тобі справжнім помічником...
— Так? Ти щось хотів? — сказав він одному з зіркопоклонників, який схопив його за руку.
— Усі чарівні книги слід спалити, — відказав чоловік, щоправда трохи невпевнено, бо щось у Коенових зубах пробуджувало в ньому болісні проблиски свідомості.
— Чому? — поцікавився Коен.
— Нам прийшло одкровення, — тепер Коен посміхався вже так широко, що засліплював всю околицю, і ще загрозливіше.
— Думаю, нам краще рухатись далі, — нервуючись, сказав Ціпигуб. Позаду них прибула нова група прислужників культу.
— А я от думаю, що охоче б когось уколошкав, — сказав Коен, все ще посміхаючись.
— Зірка наполягає на тому, що Диск мусить бути очищений, — сказав чоловік, відступаючи назад.
— Зірки не говорять, — відрізав Коен, витягуючи меча.
— Якщо ти мене уб’єш, тисяча інших заступлять на моє місце, — сказав чоловік, що тепер був припертий до стіни.
— Так, — сказав Коен розсудливим тоном, — але ж головне не це, правда? Головне, що ти будеш мертвий.
Адамове яблуко в чоловіка засмикалось, наче йо-йо. Він краєм ока зиркнув на Коеновий меч.
— Так, твоя правда, — погодився він. — Знаєш що... а якби ми загасили вогнище?
— Слушна думка, — сказав Коен.
Ціпигуб потягнув його за ремінь. До них поспішали інші зіркопоклонники. Їх було чимало, більшість — озброєні, тож скидалося на те, що все стає трохи серйознішим.
Коен демонстративно замахнувся мечем у їхній бік, а тоді повернувся і кинувся тікати. Ціпигуб — і той ледве за ним встигав.
— Чудасія, — видихнув він на ходу, пірнаючи в наступний провулок. — Мені здалося... на мить... що ти збирався стати... і битися з ними.
— То... було... жартома.
Коли вони дісталися освітленого кінця провулка, Коен повернувся спиною до стіни, вихопив з піхов меча і, повернувши голову вбік, прислухався до кроків тих, хто, як він очікував, мали їх наздоганяти, тоді різко провів мечем довкола себе на рівні пояса. Почулись якісь огидні звуки, що доповнились зойками, та на той момент Коен вже відбіг провулком далеко вперед, просуваючись незвичним для нього кульгавим кроком, щоб хоч трохи поберегти свої кісточки на ногах.
Разом із Ціпигубом, який зосереджено гупав поруч, він завернув у шинок, розмальований червоними зірками, вистрибнув на стіл, відчув при цьому лише слабкий біль, і пробігся ним уздовж — тим часом як Ціпигуб, бездоганно відтворивши його хореографію, пробігся під столом, не пригинаючи голови — тоді зістрибнув на землю на його іншому кінці, проштовхався через кухонні закамарки і вигулькнув у наступний провулок.
Вони, не зупиняючись, звернули у ще кілька провулків і врешті вломилися у двері якогось будинку. Важко сапаючи, Коен прихилився до стіни і почекав, доки не зникнуть блакитні й пурпурові іскорки перед очима.
— Ну, — сказав він, хапаючи ротом повітря, — що ти прихопив?
— М-м-м... карафку, — відповів Ціпигуб.
— Ото й усе?
— Ну, мені ж довелося пробиратися під столом, чи не так? Тобі й самому нема чим особливо хвалитись.
Коен презирливо зиркнув на невеличку диню, яку він підчепив своїм мечем зі столу у шинку.
— Ця, напевне, геть тверда, — сказав він, намагаючись прокусити шкірку дині.
— Може, трохи посолити? — запропонував гном.
Коен на те нічого не сказав. Він просто стояв з роззявленим ротом, тримаючи в руках диню.
Ціпигуб озирнувся. В глухому куті, де вони опинилися, була тільки стара скриня, яку хтось залишив при стіні.
Коен почав уважно її роздивлятися. Потім, не повертаючи голови, передав диню Гномові і вийшов на денне світло. Ціпигуб спостерігав, як він, тихо крадучись, обійшов довкола скрині, принаймні так тихо, як лиш можливо, коли твої суглоби тріщать, наче щогли старого корабля, і раз чи двічі штрикнув її своїм мечем, щоправда, дуже обережно, мовби очікував, що вона ось-ось вибухне.
— Це ж просто скриня, — гукнув йому Гном. — Що такого незвичайного ти в ній побачив?
Коен не відповів. Присівши через силу навпочіпки, він придивився до замка на її кришці.
— Ну, що там всередині? — спитав гном.
— Тобі краще не знати, — відповів Коен. — Допоможеш мені підвестися?
— Так, але ця скриня...
— Ця скриня, — сказав Коен, — ця скриня — така... — він зробив руками невиразний жест.
— Подовгаста?
— Потойбічна, — сказав Коен таємничим голосом.
— Потойбічна?
— Ага.
— Ба, — сказав Гном. Якийсь час вони стояли і дивились на скриню.
— Коєне?
— Що?
— Що таке «потойбічний»?
— Ну, «потойбічний» — це... — Коен замовк і роздратовано поглянув униз. — Копни її, і сам побачиш.
Чобіт Ціпигуба — томського покрою, зі сталевим наконечником на носаку — гепнув скриню в бік. Коен здригнувся. Втім, нічого не відбулося.
— Зрозуміло, — сказав Гном. — «Потойбічний» означає «дерев’яний»?
— Ні, — похитав головою Коен. — Вона... вона не мала б так поводитись.
— Зрозуміло, — сказав Ціпигуб, який насправді нічого не зрозумів і вже потрохи жалкував, що Коен стільки часу провів під пекучим сонцем. — Вона мала б утекти, ти хотів сказати?