– А де курс Ендрю?
– Я покажу вам альбом. Там також є імена. – Вона підвелася і підійшла до заскленої книжкової шафи. Трепетно вийняла з полиці тоненький альбом і лагідно провела рукою по його палітурці, наче змахувала пилюку. – Це випускний альбом однокурсників Ендрю. Тут є фотографії всіх студентів, а також зазначено, куди їх направили для проходження інтернатури. – Вона зупинилась, а тоді простягнула альбом Муру. – Це мій особистий примірник. Тому, будь ласка, подивіться його тут, добре?
– Я сяду он там у куточку і не буду вам заважати. А ви зможете приглядати за мною, домовились?
– Ой, та я не кажу, що не довіряю вам!
– А даремно, – мовив Мур і підморгнув їй. Вінні зашарілася, як школярка.
Він узяв альбом і сів у кутку, поряд із кавником і тарілочкою печива. Вмостився на старенькому, але дуже зручному кріслі, і розгорнув випускний альбом студентів медичної школи університету Еморі. Був якраз полудень, і до кабінету потягнулася вервечка молодих людей у білих халатах, які хотіли забрати свою пошту. Відколи це діти стали лікарями? Він би нізащо не довірив своє уже немолоде тіло цим юнакам і дівчатам. Він помічав їхні зацікавлені погляди, чув, як Вінні шепотіла: «Це детектив з відділу розслідування убивств, з Бостона». Так, оцей-от підстаркуватий чоловік, що сидів у кутку.
Мур втиснувся в крісло і зосередився на фотографіях. Біля кожної фотокартки було ім’я студента, рідне місто і заклад, куди його чи її прийняли на інтернатуру. Він дійшов до фотографії Капри і затримався. Капра дивився прямісінько в камеру. Усміхнений молодий чоловік із серйозним поглядом, якому нічого приховувати. Саме це й стривожило Мура найбільше – хижак, який ходив поряд зі своєю здобиччю і, фактично, нічим від неї не відрізнявся.
Поряд з іменем Капри було зазначено місце його інтернатури. «Хірургія, медичний центр „Ріверленд“, Саванна, штат Джорджія».
Тоді Мур почав шукати тих студентів, які разом з Капрою проходили інтернатуру в Саванні, які разом з Капрою жили в тому місті, коли він жорстоко убивав жінок. Він перегортав сторінки, вчитуючись у слова, і виявив, що окрім Капри до Саванни було скеровано ще трьох студентів. Двоє з них були жінками, третій – чоловіком-азійцем.
Ще один глухий кут.
Розчарований, Мур відкинувся на спинку крісла. Альбом лежав у нього на колінах і перегорнувся на сторінку, з якої всміхався декан медичної школи. Під його фотокарткою було надруковано послання випускникам: «Зцілити світ».
«Сьогодні 108 чудових молодих людей дають урочисту обітницю, яка завершує їхню довгу і непросту мандрівку. Для лікаря і цілителя ця обітниця – не пусті слова, адже вона супроводжує його до кінця життя».
Мур випростався і ще раз прочитав слова декана.
«Сьогодні 108 чудових молодих людей…»
Він підвівся і підійшов до столу Вінні.
– Місіс Блісс?
– Слухаю вас, детективе.
– Ви казали, що на першому курсі разом з Капрою навчалися сто десять студентів.
– Ми щороку набираємо сто десять студентів.
– Ось тут, у промові декана, йдеться про сто вісім випускників. Що сталося з двома іншими?
Вінні сумовито похитала головою.
– Я досі не можу оговтатись від того, що сталося з тією бідолашною дівчиною.
– Якою дівчиною?
– Лаурою Гатчинсон. Вона працювала в клініці на Гаїті. Я чула, що дороги там, м’яко кажучи, погані. Вантажівка вилетіла в кювет і перекинулась.
– Тобто, це був нещасний випадок.
– Вона їхала в кузові вантажівки. Десять годин її не могли звідти дістати.
– А що сталося з другим студентом, який не закінчив медичної школи?
Вінні опустила очі, і Мур зрозумів, що вона не хотіла говорити на цю тему.
– Місіс Блісс?
– Таке іноді трапляється, – сказала вона. – Студенти кидають школу. Ми намагаємось допомогти їм з навчанням, але в деяких із них справді є проблеми із засвоєнням матеріалу.
– То цей студент… Як його звали?
– Воррен Гойт.
– Він кинув медичну школу?
– Ну, можна і так сказати.
– Він мав проблеми з навчанням?
– Ем… – Вона роззирнулася, ніби шукала чиєїсь допомоги, але так і не знайшла її. – Гадаю, вам краще поговорити з одним із наших викладачів, доктором Каном. Він зможе відповісти на ваші запитання.
– А ви не знаєте відповіді?