Мур почув нотку захоплення в голосі Цукера. Для нього це була гра, інтелектуальне змагання, яке йому дуже подобалося. Нарешті він зміг побачити всі ходи свого супротивника, оцінити його геніальність.
– Ось як усе було, – мовив Цукер. – Він тримав у руках їхню кров. Воррен знав їхні найганебніші таємниці. – Він випростався й окинув оком лабораторію, ніби бачив її вперше. – Ви коли-небудь замислювались над тим, що про вас знають у медичній лабораторії? – запитав він. – Про всю ту особисту інформацію, яку ви надаєте їм, коли підставляєте вену під голку лаборанта? Ваша кров відкриває ваші найпотаємніші секрети. Ви помираєте від лейкемії чи СНІДу. Ви викурили цигарку чи випили келих вина за останні кілька годин. Ви приймаєте прозак, тому що у вас депресія, або віагру, бо вам бракує чоловічої сили. Він тримав у своїх руках саму сутність цих жінок. Він міг вивчати їхню кров, торкатися її, нюхати. А вони про це навіть не здогадувалися. Вони ніколи не знали, що частинку їхнього єства пестив якийсь незнайомець.
– Жертви не знали його, – сказав Мур. – Вони ніколи його не зустрічали.
– Але Хірург знав їх. Знав їх дуже близько. – Очі Цукера схвильовано загорілися. – Стиль полювання Хірурга не схожий на стиль жодного іншого серійного убивці, яких я зустрічав раніше. Він унікальний. Він залишається непомітним, він обирає свою здобич, навіть не бачивши її. – Цукер зачудовано розглядав штатив із пробірками, що стояв на столі. – Територія його полювання – ця лабораторія. Тут він знаходить свою здобич. За їхньою кров’ю. За їхнім болем.
Коли Мур вийшов з медичного центру, нічне повітря здалося йому прохолоднішим, свіжішим, ніж за всі тижні до того. А це означало, що менше вікон у Бостоні залишатимуть відчиненими і менше жінок будуть під загрозою нападу.
«Але сьогодні Хірург не вийде на полювання. Сьогодні він насолоджуватиметься своїм нещодавнім уловом».
Біля автівки Мур зненацька зупинився, паралізований безсилим відчаєм. Навіть зараз Воррен Гойт може брати в руку скальпель. Навіть зараз…
Він почув чиїсь кроки. Зібрався на силі, щоб повернути голову, і побачив чоловіка, який зупинився в тіні за кілька футів від нього.
– Вона у нього, правда? – запитав Пітер Фалько.
Мур кивнув.
– Боже. О Боже. – Пітер приречено підвів очі до темного неба. – Я провів її до автівки. Вона була там, прямісінько біля мене, і я відпустив її додому. Я дозволив їй поїхати…
– Ми робимо все, щоб знайти її. – То була банальна фраза, звична для поліцейських. Сказавши це, Мур і сам відчув, якими порожніми були його слова. Таке кажуть, коли справи зовсім кепські, коли ти знаєш, що, навіть доклавши всіх зусиль, навряд чи зможеш чимось зарадити.
– Що саме ви робите?
– Ми знаємо, хто він.
– Але ви не знаєте, куди він її відвіз.
– Щоб вистежити його, потрібен час.
– Скажіть, що я можу зробити. Я готовий на все.
Мур намагався говорити спокійно, намагався приховати власні страхи і тривоги.
– Я знаю, як важко залишатися осторонь і лише спостерігати. Але це робота поліції.
– Звісно, ви ж професіонали! То що, в біса, пішло не так?
Мур не знав, що відповісти.
Фалько схвильовано рушив до нього і зупинився під вуличним ліхтарем. Світло впало на його виснажене і стривожене обличчя.
– Я не знаю, що між вами обома сталося, – сказав він. – Але я знаю, що вона вам довіряла. Сподіваюся, що для вас це щось означає. Сподіваюся, що вона для вас щось більше, ніж чергова жертва. Чергове ім’я в списку.
– Так, – сказав Мур.
Двоє чоловіків дивились одне на одного, мовчки визнаючи те, що обоє добре знали. Що обоє відчували.
– Ви навіть не уявляєте, наскільки вона мені дорога, – мовив Мур.
– Мені теж, – ледь чутно додав Фалько.
23
– Якийсь час він триматиме її живою, – сказав доктор Цукер. – Так, як він цілий день тримав живою Ніну Пейтон. Зараз він повністю контролює ситуацію. І має у своєму розпорядженні купу часу.
Ріццолі здригнулася від самої думки про «купу часу». Вона замислилась про незліченну кількість нервових закінчень у людському тілі і те, скільки болю може натерпітися людина до того, як Смерть зглянеться. Вона роззирнулася конференц-залою і побачила Мура, що сидів, обхопивши голову руками. Він виглядав страшенно виснаженим. Було вже після опівночі, і обличчя за столом були схвильованими і блідими. Ріццолі стояла збоку, прихилившись спиною до стіни. Невидима жінка, якої ніхто не помічав. Їй дозволили слухати, але не втручатись у розмову. Обмежили адміністративними обов’язками, позбавили табельної зброї, перетворивши на звичайного глядача у справі, яку вона знала чи не найкраще з усіх присутніх.