– Якщо Гойт був у будинку тієї ночі, коли вона застрелила Капру, чому він не убив її? – запитав Маркетт.
– Не знаю. Тієї ночі в Саванні була багато такого, про що нам зможе розповісти хіба сам Воррен Гойт. Але нам відомо, що два роки тому він переїхав до Бостона, незадовго після того, як сюди перебралася Кетрін Корделл. За рік він убив Діану Стерлінґ.
Урешті глухим голосом озвався Мур:
– Як нам його знайти?
– Ви можете наглядати за його квартирою, але сумніваюся, що він скоро туди повернеться. Це не його лігво. Це не те місце, де він задовольняє свої фантазії. – Цукер відкинувся назад, дивлячись кудись удалину, намагаючись скласти всі відомості про Воррена Гойта в одну картину. – Його лігво – це місце, зовсім не пов’язане з його повсякденним життям. Місце, куди він приїжджає інкогніто, можливо, на певній відстані від його квартири. Найімовірніше, він знімає його під чужим іменем.
– Якщо знімаєш помешкання, треба його оплачувати, – сказав Фрост. – Треба прослідкувати за рухом коштів на його рахунку.
Цукер кивнув.
– Коли знайдете це місце, ви знатимете, що це його лігво, бо там будуть трофеї. Сувеніри, зібрані після кожного убивства. Може бути, що він спеціально підготував це місце, аби привозити туди своїх жертв. Щось на кшталт катівні. Це має бути таке місце, де його ніхто не потурбує, ніхто йому не заважатиме. Якась відділена самітна будівля. Або шумоізольована квартира.
«Щоб ніхто не почув криків Корделл», – подумала Ріццолі.
– У тому місці він стає тим чудовиськом, яким є насправді. Він розслаблений і розкутий. На жодній зі сцен злочину він не залишив слідів сперми, а це означає, що він може стримувати еякуляцію, доки не потрапить до безпечного місця, до свого лігва. Мабуть, він час до часу заїздить туди, аби заново відчути задоволення від своїх убивств. Щоб втамовувати свою спрагу між убивствами. – Цукер оглянув кімнату. – Туди він і повіз Кетрін Корделл.
«Греки називають її dere – передню частину шиї або горла, найкрасивішу, найвразливішу частину жіночого тіла. У горлі пульсують життя і дихання, а під білосніжною шкірою Іфігенії пульсували сині вени, коли лезо батькового ножа торкнулося її шиї. Коли Іфігенія лежала на жертовнику, чи Агамемнон зупинився на мить, аби помилуватися витонченими лініями доньчиної шиї? Чи він розглядав її, обираючи найкраще місце для ножа? Нехай він навіть відчував провину за це жертвопринесення, хіба в той момент, коли лезо розсікло її шкіру, він не відчув бодай найменшого трепету, бодай миттєвого сексуального задоволення, коли встромляв ножа у її ніжну плоть?
Навіть давні греки, з усіма тими мерзенними оповідками про батьків, що пожирали своїх дітей і синів, що злягалися зі своїми матерями, жодним словом не згадують таких збочень. А їм і не треба. Це одна з тих таємних істин, яку всі розуміють і без слів. З тих воїнів, що стояли із закам’янілими обличчями і незворушно слухали дівочі крики, з усіх тих, хто дивився, як з Іфігенії зірвали одіж, а її лебедину шию підставили під лезо ножа, – скільки з тих солдатів відчули, як у паху розливається приємне тепло? Скільки з них відчули, як затверділи їхні члени?
Скільки з них, глянувши на жіночу шию, знову відчують нестерпне бажання встромити у неї ножа?
Її горло таке ж білосніжне, як, мабуть, було в Іфігенії. Вона ховала свою шкіру від сонця, як і всі рудоволосі, тож лише кілька веснянок псують її алебастрову шию. Усі ці два роки вона берегла свою шию для мене. І я вдячний їй за це.
Я терпляче чекав, доки вона прийде до тями. Я знаю, що вона уже прокинулась і відчуває мою присутність, тому що її пульс пришвидшився. Я торкаюся її горла, впадинки над грудною кліткою, і вона різко видихає. Тоді затамовує подих, коли я проводжу рукою по її шиї, вздовж сонної артерії. Її пульс гупає, її шкіра ритмічно здригається. Я відчуваю на пальцях краплинки її поту. Він, наче серпанок, вкриває її тіло, її обличчя теж блищить. Коли я торкаюся її щелепи, вона нарешті видихає. Я чую схлипування, приглушене скотчем на її губах. Це не схоже на мою Кетрін, вона ніколи не скиглить. Інші були дурненькими газелями, а Кетрін тигриця, єдина з них усіх, хто боровся, хто пролив кров.
Вона розплющує очі і дивиться на мене, і я знаю, що вона все розуміє. Зрештою, я переміг. Її, найдостойнішу з них усіх, нарешті переможено.
Я виймаю свої інструменти. Вони приємно побрязкують, коли я розкладаю їх на металевій таці біля ліжка. Я відчуваю, що вона спостерігає за мною, і знаю, що її погляд притягує власне відображення у відполірованій до блиску сталі. Вона знає, що кожен інструмент для неї, і вона сама неодноразово їх використовувала. Ретрактор – щоб розширити краї надрізу. Затискач – щоб затискати тканини і кровоносні судини. І скальпель – зрештою, ми обоє знаємо, для чого його використовують.