«Отже, жінка-азіатка», – роздумувала Ріццолі, повертаючись до офісу. Який стосунок вона має до їхньої справи? Ріццолі зупинилась у заскленому коридорі, що вів до північного крила, і, мружачи втомлені очі від яскравого денного світла, оглядала околиці Роксбері. Невже була ще одна жертва, тіла якої вони досі не знайшли? Може, Гойт відрізав пасмо її волосся на згадку, як колись відрізав волосся Кетрін Корделл?
Вона озирнулась і неабияк здивувалася, побачивши Мура, який прямував до південного крила. Мабуть, він і не звернув би на неї уваги, якби вона сама не озвалася до нього.
Він зупинився й неохоче обернувся до неї.
– Та довга чорна волосина, яку знайшли у ванній Гойта, – сказала Ріццолі. – У лабораторії кажуть, що вона належить жителю Східної Азії. Може бути ще одна жертва, якої ми не знайшли.
– Ми розглядали таку можливість.
– Коли?
– Вранці, на нараді.
– Чорт забирай, Мур! Чому ви нічого мені не розказуєте?
Його холодне мовчання лише підсилювало різкий спалах її емоцій.
– Я теж хочу його впіймати, – сказала вона. Повільно, але непохитно, вона підійшла до нього і зупинилася за кілька міліметрів від його обличчя. – Я хочу впіймати його не менше за вас. Дозвольте вам допомогти.
– Це не моє рішення, а Маркетта. – Він розвернувся, щоб іти.
– Мур?
Він знову неохоче зупинився.
– Я більше так не можу, – мовила Ріццолі. – Я більше не витримаю цієї ворожнечі між нами.
– Зараз не час про це говорити.
– Послухайте, мені дуже шкода. Я розсердилась на вас через ту історію з Пачеко. Знаю, що це нікчемне вибачення за те, що розказала Маркетту про вас із Корделл.
Він повернувся до неї.
– Навіщо ви це зробили?
– Я ж кажу, що розсердилася на вас.
– Ні, справа не лише в Пачеко. Це все через Кетрін, хіба ні? Ви незлюбили її з першого дня. Вам не давало спокою…
– Що ви у неї закохалися?
Повисла тривала пауза.
Коли Ріццолі знову заговорила, вона не могла приховати свого сарказму.
– А знаєте, Мур, попри всі ці ваші пишномовності про цінність жіночого розуму і вмінь, ви все одно спокушаєтесь на те, що й інші чоловіки. На цицьки і гарний зад.
Він побілів від люті.
– То значить, ви ненавидите її за те, що вона гарно виглядає? І ви сердитесь на мене, що я спокусився на це. Знаєте що, Ріццолі? Який чоловік спокуситься на вас, якщо ви самі себе не любите?
Вона ображено дивилася йому вслід. Лише кілька тижнів тому вона думала, що Мур – остання людина на цій планеті, яка може сказати щось настільки жорстоке. Його слова жалили сильніше, ніж із вуст будь-кого іншого.
Вона навіть не хотіла думати про те, що насправді він міг мати рацію.
Унизу, минаючи вестибюль, вона зупинилася біля меморіальної дошки загиблим бостонським поліцейським. Їхні імена було викарбувано на стіні в хронологічному порядку, починаючи із Єзекіїля Годсона, який загинув у 1984 році. На гранітній підлозі стояла ваза із квітами. Загинеш при виконанні – й одразу станеш героєм. Як просто, а головне – навіки. Вона нічого не знала про тих людей, чиї імена стали безсмертними. Вона лише здогадувалась, що деякі з них могли бути не такими уже й безгрішними, але смерть зробила їхні імена і репутацію недоторканними. Ріццолі стояла перед тією меморіальною дошкою і майже заздрила їм.
Вона вийшла надвір і сіла до своєї автівки. Обнишпоривши ящичок з усілякими дрібницями, вона таки видобула звідти карту Нової Англії. Розклала її на сидінні і глянула на два можливі напрямки: Нашуа, Нью-Гемпшир, або ж Літія, на заході штату Массачусетс. Воррен Гойт скористався банкоматом в обох місцях. Вона мала поцілити пальцем у небо. Залишалося тільки підкинути монетку.
Вона завела двигун. Годинник показував пів на одинадцяту. Вона дістанеться Літії не раніше опівдня.
Вода. Це все, про що могла думати Кетрін. Як прохолодна і така приємна на смак вода змочує її горло. Вона пригадувала всі питні фонтанчики, з яких колись пила, усі ті відполіровані залізні оази в коридорах лікарні, що випускали холоднющу воду, яка текла їй по губах, по підборіддю. Вона пригадувала кубики льоду і те, як пацієнти щойно після операції витягували свої шиї та, наче маленькі пташенята, розтулювали пересохлі губи, аби лише отримати кілька дорогоцінних крапель води.
А ще вона пригадала Ніну Пейтон. Прив’язана до власного ліжка, вона розуміла, що от-от помре, та її думки заполонила нестерпна спрага.
«Ось так він мучить нас. Ось так він примушує нас скоритися. Він хоче, щоб ми благали про ковток води, благали про помилування. Він прагне цілковитого контролю над нами. Він хоче, щоб ми визнали його владу».