– Його звуть Воррен Гойт.
– Так, я вже це бачив. Поліція штату показувала його фотографію.
– Ви не впізнаєте його?
– Не впізнав його вранці. Не впізнаю зараз.
– Ви впевнені?
– А я говорю впевнено?
Таки так. Він говорив як чоловік, який ніколи не змінює свого рішення, хай там що.
Задзвеніли дзвоники, відчинилися двері, і до крамниці зайшли дві дівчини-підлітки з русявим волоссям і довгими засмаглими ногами в коротеньких обтислих шортиках. Вони миттєво прикували до себе погляд Діна Гоббза, коли минули прилавок і, хіхікаючи, пішли у дальній кінець крамниці.
– Оце вони підросли, – зачудовано пробурмотів чоловік.
– Містере Гоббз.
– Га?
– Якщо побачите чоловіка на фото, прошу негайно мені зателефонувати. – Вона простягнула йому свою візитку. – Можете телефонувати в будь-який час. На пейджер або мобільний.
– Так, так.
Дівчата, тримаючи в руках пакет картопляних чіпсів і ящичок із шістьма банками дієтичної пепсі-коли, підійшли до каси. Вони стояли у всій своїй юній красі – без ліфчиків, їхні соски проступали під тоненькими майками. Дін Гоббз мав на що подивитися, і Ріццолі подумала, що він, мабуть, уже забув про її існування.
«Історія мого життя. Заходять гарненькі дівчата – і я стаю невидимкою».
Вона вийшла з крамниці і підійшла до своєї автівки. Навіть за такий короткий час сонце встигло нагріти салон, тож вона відчинила дверцята і чекала, поки всередині стане трохи прохолодніше. На головній вулиці Літії було безлюдно. Вона побачила заправну станцію, крамницю з побутовою технікою, кафе, але жодної людини. Спека не випускала людей надвір, і вулицю заполонило гудіння кондиціонерів. Навіть у маленьких містечках Америки люди вже не сиділи надворі з віялами. Із винаходом кондиціонерів відпала потреба в ґанках.
Вона почула передзвін, двері крамниці відчинилися, і дві дівчини ліниво вийшли на пекуче сонце – єдині люди на всю вулицю. Вони рушили вздовж дороги, і Ріццолі побачила, як в одному з вікон розсунулися штори. У маленьких містах люди помічали все. Особливо гарненьких дівчат.
Чи помітили б вони, якби одна з них пропала?
Вона зачинила дверцята автівки і повернулася до крамниці.
Містер Гоббс був у відділі з овочами, підступно ховаючи свіжі головки капусти під зів’ялими.
– Містере Гоббз?
Він озирнувся.
– Знову ви?
– Маю ще одне запитання.
– Не факт, що я маю на нього відповідь.
– У цьому містечку живе азійка?
Такого питання він не очікував і спантеличено витріщився на Ріццолі.
– Що?
– Китаянка або японка? Може, індіанка?
– У нас тут є кілька темношкірих сімей, – зауважив він, наче вони могли зійти за азійців.
– Можливо, пропала жінка. З довгим чорним волоссям, прямим, до плечей.
– То ви кажете, що вона азійка?
– Можливо, індіанка.
Він засміявся.
– Дідько, та вона ні те, ні інше.
Ріццолі нашорошила вуха. Він знову повернувся до овочів і почав розкладати старі кабачки поверх нової партії.
– Хто вона, містере Гоббз?
– Не азійка, це точно. Та й на індіанку не схожа.
– Ви її знаєте?
– Заходила кілька разів. Вона винаймає стару ферму Старді. Висока. Не дуже гарна.
Аякже, це він добре запримітив.
– Коли ви бачили її востаннє?
Він повернувся і крикнув:
– Агов, Марґарет!
Відчинилися двері до задньої кімнати, і вийшла місіс Гоббс.
– Чого тобі?
– Ти минулого тижня відвозила продукти до ферми Старді?
– Так.
– З тою дівкою все було добре?
– Так, вона мені заплатила.
– Відтоді ви її не бачили, місіс Гоббз? – запитала Ріццолі.
– Та ні, з якого дива?
– Де ця ферма?
– Там, на Вест Форк. Останній будинок біля дороги.
Ріццолі глянула на сигнал пейджера.
– Чи можу я скористатися телефоном? – запитала вона. – Мій мобільний щойно розрядився.
– Це ж не міжміський дзвінок?
– До Бостона.
Він щось буркнув і знову повернувся до своїх кабачків.
– Платний телефон надворі.
Лаючись про себе, Ріццолі знову вийшла на спеку, знайшла телефон і закинула монетку.
– Детектив Фрост.
– Ви щойно телефонували на мій пейджер.
– Ріццолі? Що ви робите на заході Массачусетсу?
Вона роздратовано подумала, що за номером він визначив її місце перебування.