Він став черевиком на її зап’ястя, втискаючи його в землю.
Вона закричала.
Він потягнувся до таці з інструментами і взяв скальпель.
«Ні. Господи, тільки не це».
Він сів навпочіпки, досі притискаючи її руку черевиком, заніс скальпель і безжалісно опустив його до її руки.
Ріццолі пронизливо скрикнула, коли сталь протнула її плоть і пришпилила долоню до земляної підлоги.
Він взяв із таці ще один скальпель. Схопив її праву руку, знову став на зап’ястя своїм черевиком. Знову заніс скальпель. Знову опустив його, пронизуючи наскрізь долоню аж до самої землі.
Цього разу її крик був слабким. Крик переможеного.
Він випростався і якусь мить стояв над нею, розглядаючи з такою насолодою, як колекціонер розглядає нового метелика, якого щойно пришпилив до дошки.
Він пішов до таці з інструментами і взяв третій скальпель. Ріццолі лежала розпластана на землі, її руки були прибиті до підлоги, і єдине, що їй залишалося, – спостерігати і чекати фінального акту. Він обійшов її і сів навпочіпки біля її голови. Схопив за волосся і щосили потягнув, щоб випнулась її шия. Вона дивилася прямісінько на нього, але не могла розгледіти його обличчя, воно й далі скидалося на темний овал. Чорну діру, що поглинула все світло. Вона відчувала, як з кожним ударом серця пульсує її сонна артерія. Кров давала життя, вона текла її артеріями і венами. Вона подумала про те, як довго залишатиметься при тямі після того, як лезо зробить свою справу. Чи смерть буде поступовим зануренням у темряву. Вона розуміла, що приречена. Усе своє життя вона боролася, ніколи не приймала поразки, але зараз її перемогли. Її шия вигнулась, її горло було відкритим для останнього удару. Вона бачила, як блищало лезо, як воно наближалося і торкнулося її шкіри.
«Боже, нехай усе швидко скінчиться».
Вона почула, як він втягнув повітря, його рука сильніше натягнула її волосся.
Оглушливий звук пострілу приголомшив її.
Ріццолі розплющила очі. Він досі сидів біля неї навпочіпки, але вже не тримав її за волосся. Скальпель випав з його руки. Щось тепле тоненькою цівкою полилося їй на обличчя. Кров.
Не її. Його.
Він упав на спину і зник з її поля зору.
Уже змирившись із наближенням смерті, Ріццолі не могла повірити в те, що вижила. Її думки плуталися, намагаючись охопити безліч деталей. Вона бачила, як лампочка розгойдувалась, наче яскравий місяць на мотузці. На стіні рухались якісь тіні. Повернувши голову, вона побачила, як рука Кетрін Корделл сповзла з ліжка.
Побачила, як з її руки вислизнув пістолет і впав на підлогу.
Здалеку долинало завивання сирени.
27
Ріццолі сиділа на своєму лікарняному ліжку і сердито дивилася на увімкнений телевізор. Її долоні були повністю забинтовані і скидалися на боксерські рукавиці. Біля скроні було виголено чималий шмат волосся – у тому місці лікар накладав шви на її розсічення. Вона намагалася дати собі раду з пультом від телевізора і не одразу помітила Мура, який стояв у дверях. Тоді він постукав. Коли вона повернулась і глянула на нього, на мить в її очах він побачив слабку вразливу жінку. Тоді з’явилась її звична самовпевненість і він упізнав стару добру Ріццолі, що підозріливо спостерігала за ним, коли він зайшов до палати і сів на стілець біля її ліжка.
По телевізору показували черговий набридливий серіальчик.
– Можете вимкнути цю дурню? – роздратовано кинула вона і вказала забинтованою рукою на пульт. – Мені не вдається натиснути на кнопку. Вони, певно, думають, що я можу перемикати носом чи ще чимось.
Він узяв пульт і вимкнув телевізор.
– Дякую, – буркнула вона і скривилась від болю в трьох зламаних ребрах.
Телевізор замовк, і між ними повисла довга тиша. Крізь відчинені двері вони почули, як оголосили ім’я якогось лікаря, а коридором, побрязкуючи тарілками, проїхав візок із їжею для пацієнтів.
– За вами тут добре доглядають? – запитав Мур.
– Нормально як для провінційної лікарні. Мабуть, навіть краще, ніж у місті.
У той час, як Кетрін і Гойта, зважаючи на їхні серйозні поранення, медичним гелікоптером доставили до медичного центру «Пілґрім» у Бостоні, Ріццолі привезли каретою «швидкої» до цієї невеликої місцевої лікарні. Хоча вона й розташовувалася досить далеко від міста, ледь не всі детективи Бостонського відділу розслідування убивств уже приїздили сюди, аби її провідати.
І всі приносили квіти. Букет троянд, який приніс Мур, загубився серед усіх цих кошичків і ваз, що стояли на столиках, тумбочках і навіть на підлозі.