– Я так бачу, настали «ці дні».
Е ні, вона не збиралася розказувати всім про свої підозри. Якщо вони виявляться хибними, то ніхто не буде з неї сміятися. А якщо виправдаються, вона заслужено отримає своє визнання.
Вона повернулася на робоче місце і сіла за стіл, щоб уважніше роздивитися випускне фото Діани Стерлінґ. Шукаючи збільшувальне скло, вона раптом зачепилась поглядом за пляшку мінеральної води, яка завжди стояла на її столі, і закипіла від люті, коли побачила, що було всередині.
«Не реагуй, – сказала про себе Ріццолі. – Не показуй, що це тебе зачепило».
Проігнорувавши пляшку з водою і той огидний предмет, який плавав усередині, вона розглядала в збільшувальне скло шию Діани Стерлінґ. У приміщенні було навдивовижу тихо. Вона майже відчувала на собі погляд Даррена Кроу, який тільки й чекав, коли вона вибухне.
«Не дочекаєшся, падлюко. Цього разу я триматиму себе в руках».
Вона зосередилася на кулоні Діани. Ріццолі ледь не оминула його, бо спершу її увагу привернуло обличчя жінки, ці її неперевершені вилиці й витончено вигнуті брови. А зараз вона розглядала два підвіски на тоненькому ланцюжку. Одна з них мала форму замка, інша – невеличкого ключа. «Ключ до серця», – подумала Ріццолі.
Вона переглянула папери, що лежали на столі, і знайшла серед них фотографії зі сцени злочину у квартирі Елени Отріз. З допомогою збільшувального скла вона оглянула тіло жертви. Під шаром засохлої на шиї крові їй вдалося розгледіти золотий ланцюжок. Обриси підвісок були нечіткі.
Вона взяла телефон і набрала номер кабінету патологоанатома.
– Доктора Тірні не буде до кінця дня, – сказала його секретарка. – Чим я можу вам допомогти?
– Я щодо розтину, який він проводив минулої п’ятниці. Елена Ортіз.
– Так?
– Коли її привезли до моргу, жертва мала на шиї якусь прикрасу. Вона досі у вас?
– Хвилиночку, зараз перевірю.
Ріццолі чекала, постукуючи олівцем по столі. Пляшка води була прямісінько перед очима, але вона щосили намагалась її не помічати. Її лють поступилася місцем запалу, азарту мисливця.
– Детективе Ріццолі?
– Я тут.
– Особисті речі забрали її родичі. Пару золотих сережок, кулон на ланцюжку і перстень.
– Хто розписався за отримання?
– Анна Ґарсія, сестра жертви.
– Дякую. – Ріццолі поклала слухавку і глянула на свій годинник. Анна Ґарсія жила аж у Денвері, а це означало, що доведеться їхати до неї в годину пік…
– Ви не знаєте, де Фрост? – запитав Мур.
Ріццолі підняла голову, заскочена зненацька його появою біля свого столу.
– Ні, не знаю.
– Його не було в офісі?
– Я не тримаю хлопця на повідку.
Обоє якийсь час мовчали. Тоді він запитав:
– Що це таке?
– Фотографії зі сцени злочину у квартирі Ортіз.
– Ні, ця штука у вашій пляшці.
Вона знову глянула на нього і побачила, що він насупився.
– А на що воно схоже? Це чортів тампон. У когось із присутніх ексклюзивне почуття гумору. – Вона подивилася прямісінько на Даррена Кроу, який засміявся в кулак і відвернувся.
– Я подбаю про це, – сказав Мур і взяв пляшку.
– Агов! Агов! – вигукнула Ріццолі. – Чорт забирай, Мур. Нічого не чіпайте!
Він зайшов до кабінету лейтенанта Маркетта. Крізь скляну перегородку вона бачила, як Мур поставив на його стіл пляшку з тампоном. Маркетт повернувся і глянув у бік Ріццолі.
«Знову те саме. Тепер вони скажуть, що це стерво не розуміє жартів».
Вона схопила свою сумку, згребла фотографії й вийшла з офісу.
Вона вже дійшла до ліфта, коли її гукнув Мур:
– Ріццолі?
– Заради Бога, не треба за мене заступатися! – гаркнула вона.
– Але ж ви нічого не робили. Просто сиділи з тою… з тою штукою на столі.
– Тампон. Невже так важко сказати це вголос?
– Чому ви сердитесь на мене? Я намагаюся вас захистити.
– Послухайте, Святий Томасе, так завжди з жінками в цьому великому світі. Я пишу скаргу, а потім мене за це ще й вичитують. У мою особову справу заносять догану. «Не ладнає в чоловічому колективі». Якщо я знову пожаліюся – кінець моїй репутації. Скиглійка Ріццолі. Слабачка Ріццолі.