– Минулого тижня ви вже питали мене про це. Усе на місці.
– Не так уже й легко помітити відсутність чогось. Замість того ми схильні звертати увагу на те, чого раніше не бачили. Необхідно, щоб ви ще раз переглянули прикраси. Будь ласка.
Анна з зусиллям ковтнула. Вона неохоче посадила дитину на коліна і глянула на шкатулку. Одну за одною почала виймати прикраси і розкладати їх на столі. То був невибагливий і досить скромний асортимент біжутерії з універмагу. Гірський кришталь, бісер і штучні перли. Як видно, Елена полюбляла яскраві та витіюваті прикраси.
Анна поклала на стіл останній предмет – перстеник з бірюзою. На мить вона замислилася, а тоді насупила брови.
– Браслет, – озвалася Анна.
– Який браслет?
– Бракує браслета з маленькими підвісками у вигляді коней. Вона носила його щодня, коли була в школі. Елена дуже любила коней… – Вона підняла голову, приголомшено глянула на Ріццолі. – То була дешева дрібничка! Простий металевий браслет. Навіщо він забрав його?
Ріццолі подивилася на пластиковий пакет, у якому лежав кулон, – тепер вона була впевнена, що він належав Діані Стерлінґ. «Я точно знаю, де ми знайдемо браслет Елени – на зап’ясті наступної жертви».
Ріццолі стояла на ґанку Мура й тріумфально розмахувала в нього перед носом пластиковим пакетом, у якому лежав кулон.
– Він належав Діані Стерлінґ. Я щойно розмовляла з її батьками. Вони не знали, що кулон зник, доки я їм не зателефонувала.
Він узяв пакет, але не розкривав його. Просто тримав і роздивлявся золотий ланцюжок, що лежав на самому дні.
– Це фізичний зв’язок між двома убивствами, – сказала Ріццолі. – Він забирає сувенір в одної жертви і залишає його на іншій.
– Як ми могли пропустити таку деталь?
– Агов, ми не пропустили її.
– Маєте на увазі, що ви не пропустили її. – Він кинув на неї погляд, від якого Ріццолі відчула себе на десять футів вищою. Мур був не з тих, хто може ляснути по плечу або голосно вихваляти чиїсь заслуги. Насправді ж вона ніколи не чула, щоб він хоч коли-небудь підвищував голос, чи то від радості, чи то від злості. Та він удостоїв її такого погляду – схвально підняв брови, злегка всміхнувся, – і це була для неї найкраща похвала.
Зашарівшись від задоволення, вона підняла пакет із їжею, яку купила дорогою сюди.
– Не хочете повечеряти? Я заїхала до китайського ресторанчика, що в кінці вулиці.
– Вам не треба було цього робити.
– Так, але я вже зробила. Я подумала, що маю попросити у вас вибачення.
– За що?
– За свою сьогоднішню поведінку. За ту дурнувату ситуацію з тампоном. Ви просто заступилися за мене, поводились як джентльмен. Я неправильно зрозуміла.
Повисла ніякова тиша. Вони стояли на ґанку і не знали, що сказати, – двоє людей, які ще добре не знають одне одного й намагаються подолати перші труднощі спілкування.
Тоді Мур усміхнувся, і його зазвичай серйозне обличчя враз помолоділо.
– Я помираю з голоду, – сказав він. – Заносьте цю їжу всередину.
Засміявшись, вона переступила через поріг. Ріццолі була тут уперше, тож вона трохи затрималась, щоб оглянути будинок, і всюди помічала жіночу присутність. Ситцеві штори, шпалери із квітковим візерунком. Такого вона не очікувала. Чорт забирай, та цей будинок був набагато жіночнішим за її власну квартиру.
– Ходімо до кухні, – запросив Мур. – Там усі мої папери.
Він провів її через вітальню, у якій стояло фортепіано.
– Нічого собі. Ви вмієте грати? – запитала Джейн.
– Ні, воно належить Мері. Мені ведмідь на вухо наступив.
Належить Мері. У теперішньому часі. Тоді до неї дійшло, чому в будинку така жіноча атмосфера – тут досі є Мері, і будинок чекає, коли повернеться його господиня. На кришці фортепіано стояла її фотографія – засмагла жінка з веселими очима і розвіяним вітром волоссям. Мері, чиї ситцеві штори досі висять у будинку, до якого вона вже ніколи не повернеться.
На кухні Ріццолі поставила пакет із їжею на стіл, поряд зі стосами паперів. Мур перебрав кілька папок і знайшов те, що шукав.
– Запис про прийом Елени Ортіз у відділення швидкої допомоги, – сказав він, простягаючи їй папку.
– Корделл знайшла його?
Він іронічно посміхнувся.
– Скидається на те, що мене оточують жінки, набагато компетентніші за мене.
Вона розгорнула папку і побачила копію аркуша з лікарськими закарлючками.
– У вас є переклад цього зашифрованого письма?