– Невже це тільки робота?
– Я не збираюся говорити на цю тему, – сказав він і вийшов з кабінету.
Ріццолі вискочила за Муром у коридор і, ніби бульдог, попленталась за ним з кусючими запитаннями.
– Вона фігурує в цій справі, Мур. Ми не знаємо, чи вона нічого від нас не приховала. Будь ласка, тільки не кажіть, що ви закохалися.
– Я не закохався.
– Я не сліпа.
– І що ви бачите?
– Я бачу, як ви дивитесь на неї. І як вона дивиться на вас. Я бачу копа, який втрачає безсторонність. – Вона зробила паузу. – Я бачу копа, якому можуть завдати болю.
Якби вона підняла голос або сказала це ворожим тоном, він міг би відповісти в тій самій манері. Але вона промовила ті останні слова дуже тихо, і в нього не знайшлося люті, щоб огризнутися у відповідь.
– Я б не казала цього комусь іншому, – додала Ріццолі. – Але мені здається, що ви один із небагатьох гарних людей. Якби на вашому місці був Кроу або якийсь інший козел, я б сказала – аякже, вперед, нехай тобі вирвуть серце, мені начхати. Але я не хочу, щоб таке сталося з вами.
Якусь мить вони дивилися одне на одного. І Мур відчув сором від того, що не міг розгледіти в Ріццолі привабливої жінки. Хай би як він захоплювався її гострим розумом, її непереборним прагненням домогтися успіху, він завжди бачив лише її абсолютно пересічне обличчя і безформні брючні костюми. У якомусь сенсі він був не кращим за Даррена Кроу і тих кретинів, які запхали тампон у її пляшку з водою. Він не заслуговував на її захоплення.
Вони почули, як хтось кашлянув, і обоє озирнулися. У дверях стояв один із експертів.
– Жодних відбитків пальців, – сказав він. – Я перевірив обидва комп’ютери. Клавіатури, мишки, дисководи. Усе ретельно витерли.
Задзвонив телефон Ріццолі. Відкидаючи кришку, вона пробурмотіла:
– А чого ми чекали? Ми ж маємо справу не з ідіотом.
– А що на дверях? – запитав Мур.
– Є кілька слідів, – відповів експерт. – Однак, зважаючи на кількість людей, які заходять і виходять з кабінету за день – пацієнти, працівники, – нам, швидше за все, не вдасться встановити особу злочинця.
– Агов, Муре, – гукнула Ріццолі, закриваючи кришку телефону. – Ходімо.
– Куди?
– До відділку. Броуді каже, що хоче показати нам чудеса, на які здатні пікселі.
– Я завантажив файл із зображенням у програму Photoshop, – пояснив Шон Броуді. – Вона займає три мегабайти, а це означає, що на фотографії є багато деталей. Цей злочинець не любить розмитих фотографій. Він надіслав якісне зображення, на якому можна роздивитися навіть вії жертви.
Броуді, хлопчина трохи за двадцять з блідим кольором шкіри, вважався технічним генієм Бостонського відділу поліції, і зараз він сидів за комп’ютером, а його рука майже зрослася із мишкою. Мур, Ріццолі, Фрост і Кроу стояли за його спиною і з-поза його плеча вдивлялися в зображення на екрані. У Броуді був бридкий, як у шакала, сміх, і він щоразу пирхав від задоволення, проводячи маніпуляції з фотографією.
– Це повноформатне фото, – сказав Броуді. – Жертву прив’язано до ліжка. При тямі, очі розплющені, червоні зіниці від спалаху. Схоже, що рота заклеєно скотчем. А тепер зверніть увагу на лівий кут фотографії, там видно край тумбочки. Можна розгледіти будильник, що стоїть на двох книжках. Збільшимо і – бачите час?
– Двадцять по другій, – сказала Ріццолі.
– Так. Але питання в тому, дня чи ночі? Перейдімо до верхньої частини фотографії, де можна побачити шматок вікна. Штори запнуті, але можна розгледіти невеличкий просвіт, де краї тканини трохи не сходяться. Сонячне світло не проникає. Якщо той будильник показує правильний час, то це фото було зроблено двадцять по другій уночі.
– Добре, але який то був день? – запитала Ріццолі. – Це могло бути вчора або й рік тому. Чорт забирай, ми навіть не знаємо, чи це фото зробив Хірург.
Броуді кинув їй роздратований погляд.
– Я ще не закінчив.
– Добре, що ще?
– Опустімося трохи нижче. Гляньте на праве зап’ястя жінки. Його заліплено скотчем, але бачите ось цю невеличку темну цятку? Як гадаєте, що це таке? – Він провів мишкою, клацнув – і деталь збільшилася.
– Я все одно не можу розгледіти, – озвався Кроу.
– Добре, збільшимо ще раз. – Броуді знову клацнув мишкою. Темна цятка набула знайомих обрисів.
– Господи, – протягнула Ріццолі. – Це схоже на маленьку конячку. Це браслет Елени Ортіз!
Броді повернувся до неї з широкою усмішкою.
– Я молодчина, еге ж?
– Це його робота, – сказала Ріццолі. – Хірурга.
– Поверніться до тумбочки, – сказав Мур.