Це було щось більше, ніж просте запитання. Вона відчула в його голосі непідробну тривогу і не знала, що відповісти. Але їй було надзвичайно приємно, що хтось дбає про неї, і від його слів вона аж зашарілася.
– Ви ж не підете додому, правда? – запитав Мур. – Доки не поміняють усі замки.
– Це мене так дратує. Він відібрав у мене єдине місце, де я почувалася в безпеці.
– Воно знову стане безпечним. Я подбаю про те, щоб сьогодні поміняли замки.
– У суботу? Та ви чарівник.
– Ні. Просто я маю велику колекцію візиток.
Вона подалася вперед, напруга поступово відпускала її тіло. Навколо неї кипіла робота, а всю свою увагу Кетрін зосередила на цьому чоловікові, чий голос заспокоював, додавав їй упевненості.
– А як ви? – запитала вона.
– Боюся, мій робочий день тільки починається. – Невеличка пауза, доки він відповідав на чиєсь запитання, до якого пакета класти докази. До неї долітали далекі голоси його співробітників. Вона уявила його в спальні Ніни Пейтон, а навколо – жахливі докази скоєного злочину. Утім, його голос був спокійним.
– Ви зателефонуєте, щойно вона прокинеться? – запитав Мур.
– Детектив Кроу кружляє тут, як стерв’ятник. Упевнена, що він дізнається про це навіть швидше від мене.
– Як думаєте, вона прокинеться?
– Чесно? – сказала Кетрін. – Я не знаю. Я повторюю це детективу Кроу, а він і далі про це питає.
– Докторе Корделл? – То була медсестра Ніни Пейтон, вона кликала її з палати. Її голос не на жарт стривожив Кетрін.
– Що сталося?
– Ви маєте це побачити.
– Щось трапилося? – запитав Мур.
– Заждіть хвильку. Мушу дещо перевірити. – Вона відклала слухавку і пішла до палати.
– Я якраз обмивала її, – сказала медсестра. – Її привезли з операційної всю в крові. Коли я обернула її на бік, то побачила це. Ззаду, на лівому стегні.
– Покажіть.
Медсестра взяла пацієнтку за плече і за ногу й обернула на бік.
– Ось, – тихенько мовила вона.
Страх скував Кетрін, вона не могла поворухнутися. Тільки дивилась на веселе повідомлення, написане чорним фломастером на шкірі Ніни Пейтон.
«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ. СПОДОБАВСЯ МІЙ ПОДАРУНОК?»
Мур знайшов її в лікарняному кафетерії. Вона сиділа за крайнім столиком, прихилившись спиною до стіни – у позі людини, яка відчуває загрозу і хоче бачити, звідки вона прийде. Вона досі не зняла хірургічний костюм, а її волосся, зібране у хвостик, підкреслювало гострі риси її ненафарбованого обличчя і блиск в очах. Напевно, вона була так само втомленою, як і він, але страх посилював її настороженість, і вона скидалася на здичавілу кішку, що не зводила погляду з кожного його кроку, поки він підходив до столу. Перед нею стояла наполовину порожня чашка кави. «Скільки таких чашок вона уже випила?» – подумав Мур і помітив, як тремтіла рука, коли вона простягнула її, щоб узяти каву. Не залишилось і сліду від твердої руки хірурга, тепер це були руки наляканої до смерті жінки.
Він сів навпроти неї.
– Біля вашого будинку всю ніч чергуватиме патрульний автомобіль. Ви отримали нові ключі?
Вона кивнула.
– Слюсар привіз їх. Він сказав, що поставив найкращі замки.
– Усе буде добре, Кетрін.
Вона опустила очі на свою чашку.
– Те повідомлення було для мене.
– Ми не знаємо цього напевне.
– Учора був мій день народження. Він знав про це. А ще він знав, що я мала бути на чергуванні.
– Якщо це він написав його.
– Не задурюйте мені голову. Ви добре знаєте, що то був він.
Минуло кілька секунд, і Мур кивнув.
Якийсь час вони сиділи мовчки. Уже було далеко за полудень, і більшість столів пустували. За прилавком працівники кафетерію витирали таці і посуд. Самотня касирка відкрила нову пачку монет, і вони із дзенькотом посипались до ящика касового апарату.
– А що з моїм кабінетом? – запитала Кетрін.
– Він не залишив відбитків пальців.
– Тобто, у вас немає зачіпок.
– Жодної, – визнав Мур.
– Він заходить і виходить з мого життя, наче вітер. Ніхто його не бачить. Ніхто не знає, як він виглядає. Я можу заґратувати всі свої вікна, та все одно боятимусь лягати спати.
– Ви не мусите йти додому. Я відвезу вас до готелю.
– Не має значення, де я заховаюся. Він знатиме, де мене знайти. З якоїсь причини він обрав саме мене. Він попередив мене, що я наступна.
– Я так не думаю. Це було б дуже нерозумно з його боку – попереджати свою наступну жертву. Хірург не такий дурний.