– Коли розкриєте справу, – озвалася Роуз, – ти ще можеш поїхати на озеро.
– Я не знаю, чи вдасться нам її розкрити.
– Це зовсім на тебе не схоже. Куди поділася твоя впевненість?
– Нам трапився зовсім інший тип злочину, Роуз. Я ніяк не можу зрозуміти логіку вбивці.
– Але тобі завжди це вдавалося.
– Завжди? – Він похитав головою і всміхнувся. – Ви переоцінюєте мої можливості.
– Це Мері завжди так казала. Знаєш, вона любила вихваляти тебе. «Він завжди знаходить злочинця».
«Але якою ціною», – подумав Мур, і усмішка зійшла з його вуст. Він пригадав усі ті ночі, коли виїжджав на сцени злочину, пропущені вечері, вихідні, коли в його думках була сама лише робота. А поруч була Мері, яка завжди терпляче чекала на його увагу. «Якби я міг заново прожити бодай один день, я б кожну хвилину провів поряд з тобою. Цілий день не випускав би тебе з ліжка. І під теплими ковдрами шепотів би тобі на вухо всілякі таємниці».
Але Господь не дає других шансів.
– Вона так пишалася тобою, – сказала Роуз.
– А я пишався нею.
– Ви прожили разом двадцять гарних років. Не всім так щастить.
– Я жадібний, Роуз. Я хотів більше.
– Тому ти й сердишся, що не зміг цього отримати.
– Так, гадаю. Я серджуся через те, що саме в неї стався крововилив. Що саме її не змогли врятувати. І я серджуся, що… – Він затнувся. Важко перевів подих. – Вибачте. Просто це дуже важко. Чомусь останніми днями мені дуже важко.
– Нам обом важко, – лагідно мовила вона.
Вони мовчки дивилися одне на одного. Звісно, овдовілій Роуз пережити смерть єдиної доньки було значно важче. Він подумав, чи вона коли-небудь пробачить йому, якщо він вирішить одружитися вдруге. Чи вважатиме це зрадою? Чи вважатиме, що він вирішив поховати навіть пам’ять про її доньку?
Несподівано він відчув, що не може дивитися їй в очі, й відвів погляд, сповнений почуття провини. Тієї самої провини, яка гризла його раніше, коли він дивився на Кетрін Корделл і відчув до неї потяг.
Мур відставив порожню склянку й підвівся.
– Мені треба йти.
– Знову повертаєшся на роботу?
– Так, доки не спіймаємо його.
Вона провела його до дверей і стояла на порозі, поки він минав її невеличкий садочок. Біля хвіртки він озирнувся і сказав:
– Замкніть усі двері, Роуз.
– Ой, ти завжди так кажеш.
– І завжди серйозно. – Він помахав їй і пішов, подумавши: «А сьогодні серйозніше, ніж будь-коли».
«Куди ми йдемо, залежить від того, що ми знаємо, а те, що ми знаємо, залежить від того, куди ми йдемо».
Ті слова крутилися в голові Ріццолі, як набридлива дитяча пісенька, а вона тим часом розглядала карту Бостона, причеплену до великої коркової дошки на стіні її квартири. Почепила карту наступного дня після того, як знайшли тіло Елени Ортіз. Розслідування просувалося, і вона щоразу прикріплювала нові кольорові кнопки. Три різних кольори для трьох жінок. Білий для Елени Ортіз. Блакитний для Діани Стерлінґ. Зелений для Ніни Пейтон. Кожна кнопка позначала місця на карті, які стосувалися їхнього життя. Будинок, роботу. Житло близьких друзів або родичів. Медичні заклади, які вони відвідували. Іншими словами, середовище існування здобичі. У якійсь точці світи цих жінок перетиналися зі світом Хірурга.
«Куди ми йдемо, залежить від того, що ми знаємо, а те, що ми знаємо, залежить від того, куди ми йдемо».
«Куди ходив Хірург, – замислилася Ріццолі. – З чого складався його світ?»
Вона їла холодну вечерю із сандвічу з тунцем і картопляних чіпсів, запивала все пивом і на ходу вивчала карту. Вона повісила її на стіні біля столу, і щоранку, коли пила каву, щовечора, коли вечеряла – за умови, що вона вечеряла вдома, – Ріццолі незмінно розглядала ті кольорові кнопки. Якщо інші жінки прикрашали свої стіни картинами з квітами чи пейзажами або ж плакатами з кінофільмів, вона дивилася на карту смерті, вивчала напрямки пересування загиблих жінок.
Ось до цього й зводилося її життя: їсти, спати і працювати. Вона вже три роки мешкала в цій квартирі, але на стінах майже не було ніяких прикрас. Не було й вазонів (хіба у неї є час їх поливати?) чи безглуздих дрібничок, і навіть штор. Тільки жалюзі. Як і її життя, помешкання Ріццолі було організоване для роботи. Вона любила і жила для своєї роботи. Вона хотіла стати копом з дванадцяти років, після того як до їхньої школи на День кар’єри прийшла жінка-детектив. Спочатку перед класом виступали медсестра і юрист, тоді банкір та інженер. Учні почали бешкетувати. Класом почали літати паперові кульки, випущені зі саморобних рогаток. Тоді піднялася жінка-поліцейська із кобурою на поясі – і всі учні раптово затихли.