Ріццолі ніколи не забуде цього моменту. Вона ніколи не забуде, як навіть хлопці з трепетом дивилися на ту жінку.
А тепер вона була тією жінкою-копом і, хоча й могла викликати захват у дванадцятирічних школярів, їй рідко вдавалося заслужити повагу своїх дорослих колег-чоловіків.
«Бути найкращою» – ось її стратегія. Працювати краще за них, бути успішнішою. Так і сталося, і зараз вона працювала навіть за вечерею. Убивства і сандвіч з тунцем. Вона зробила чималий ковток пива, відкинулася на спинку стільця і глянула на карту. Було щось моторошне в цьому розгляданні географії пересування померлих жінок. Тих місць, де вони мешкали, тих місць, які були важливими для них. На вчорашніх зборах кримінальний психолог доктор Цукер засипав їх професійними термінами. Пункти постійного перебування. Точки постійної діяльності. Місце дії. Зрештою, вона не потребувала вигадливих словечок Цукера і його комп’ютерної програми, щоб зрозуміти, що і як їй шукати на карті, яку вона уявляла саваною, що кишить легкою здобиччю. Кольорові кнопки позначали особисті світи трьох нещасливих газелей. Діана Стерлінґ перебувала на півночі, у Бек-Бей і Бікон-Гілл. Елена Ортіз була в Південному районі. Ніна Пейтон – на південному заході, в районі Джамайка Плейн. Три окремих світи, які ніде між собою не перетиналися.
«А де ж твоє середовище існування?»
Вона спробувала глянути на місто очима вбивці. Побачити каньйони хмарочосів. Зелені парки, схожі на галявини і пасовища. Стежки, що ними проходять отари тупої здобичі, які навіть не підозрюють, що за ними слідкує мисливець. Хижий мандрівник, що вбиває в різних місцях у різний час.
Задзвонив телефон, і вона стрепенулась, перекинувши пляшку з пивом. Дідько! Вона схопила рулон паперових рушників і почала витирати пляму, одночасно розмовляючи по телефону.
– Ріццолі.
– Привіт, Джені?
– Ой. Привіт, ма.
– Ти так і не зателефонувала.
– Що?
– Я телефонувала кілька днів тому. Ти сказала, що перетелефонуєш – і пропала.
– Якось вилетіло з голови. Роботи по горло.
– Наступного тижня приїжджає Френкі. Хіба не чудово?
– Угу, – зітхнула Ріццолі. – Чудово.
– Ти бачиш свого брата раз на рік. Невже не можеш хоч трохи порадіти?
– Ма, я втомилася. Ця справа з Хірургом забирає весь мій час.
– Поліція досі не впіймала його?
– Я і є поліція.
– Ти ж знаєш, про що я.
Аякже, вона знала. Напевно, її мама уявляла, як маленька Джені відповідає на телефонні дзвінки і приносить каву всім тим поважним детективам-чоловікам.
– Ти ж приїдеш на вечерю, правда? – запитала мама, швидко змінюючи тему. – Наступної п’ятниці.
– Точно не скажу. Все залежить від ходу розслідування.
– Ой, ну ти ж можеш приїхати заради свого брата.
– Якщо буде багато роботи, я приїду іншим разом.
– Ти не можеш приїхати іншим разом. Майк уже погодився приїхати в п’ятницю.
«Ну звісно. Тепер будемо підлаштовуватися під брата Майкла».
– Джені?
– Добре, ма. У п’ятницю.
Вона поклала слухавку, а всередині все аж перекидалося від люті – такого знайомого відчуття. Господи, та як вона взагалі пережила своє дитинство?
Вона взяла пляшку з пивом і допила кілька крапель, які не встигли вилитись. Знову глянула на карту. Тієї миті в її житті не було нічого важливішого за бажання впіймати Хірурга. Свій гнів за всі роки, коли її заледве чи помічали на фоні неперевершених старших братів, Ріццолі спрямувала на нього.
«Де ти? Де ти?»
На мить вона застигла і прикипіла поглядом до карти. Думала. Тоді взяла пакет із кнопками й обрала ще один колір. Червоний. Пришпилила одну червону кнопку на Коммонвелс-авеню, іншу – на лікарню «Пілґрім» у Південному районі.
Червоні кнопки позначали місця перебування Кетрін Корделл. Її світ перетинався зі світами Діани Стерлінґ та Елени Ортіз. Корделл була спільною точкою. Вона проходила через життя обох жертв.
«А життя третьої жертви, Ніни Пейтон, тепер теж у її руках».
10
Навіть у понеділок у пабі «Ґрамерсі» було людно. Годинник показував сьому вечора, і сюди вже сходились самотні офісні працівники, готові вступити в гру. Тут вони шукали нових знайомств.