– Що ви сказали йому?
– Я сказала, щоб він шукав собі іншу спеціальність. Тому що я не збиралася рекомендувати його для проходження другого року інтернатури.
– Він погрожував вам? Розсердився?
– Ні. І це мене здивувало. Він погодився з моїми зауваженнями. І… і посміхнувся.
– Посміхнувся?
Кетрін кивнула.
– Так, ніби це не мало для нього жодного значення.
Мур аж здригнувся, уявивши собі цю картину. Тоді вона не знала, що за посмішкою Капри ховалася страшна лють.
– Пізніше того вечора, у вашому будинку, – сказав Мур, – коли він напав на вас…
– Я вже розповідала про те, що сталося. Це є в моїй заяві. Усе написано в моїй заяві.
Мур зробив паузу. Йому не хотілося, але він продовжив:
– Є щось таке, про що ви не розповіли Сінґеру? Приховали від нього.
Вона глянула на нього, її щоки пашіли від гніву.
– Я нічого не приховувала!
Він ненавидів себе за те, що тиснув на неї своїми запитаннями, але не мав іншого виходу.
– Я читав протокол розтину Капри, – продовжив Мур. – Він не відповідає тому, що ви розказали поліції Саванни.
– Я розповіла детективу Сінґеру, як усе сталося.
– Ви казали, що лежали, перехилившись через край ліжка. Тоді знайшли під ліжком пістолет. З цієї позиції ви прицілились в Ендрю Капру і вистрелили.
– Так і було. Присягаюся.
– Як зазначено в протоколі розтину, куля влетіла знизу йому в живіт і вилетіла через грудний відділ хребта, паралізувавши його. Ця частина відповідає вашим показам.
– То чому ви кажете, що я збрехала?
Мур знову зупинився, а серце йому стислося від того, що він був змушений продовжувати. Знову завдавати їй болю.
– Проблема з другою кулею, – сказав він. – Її вистрелили з близької відстані прямісінько у його ліве око. Але ви стверджуєте, що лежали на підлозі.
– Напевно, він нахилився, і саме тоді я вистрелила…
– Напевно?
– Я не знаю. Я не пам’ятаю.
– Ви не пам’ятаєте, як вистрелили другий раз?
– Ні. Так…
– Де правда, Кетрін? – Він сказав це тихо, але не зміг пом’якшити болю, завданого своїми словами.
Вона зірвалася на ноги.
– Я не буду вислуховувати таких запитань. Я тут жертва.
– А я намагаюся захистити вас. Мені потрібно знати правду.
– Я розказала вам правду! А зараз вам час іти. – Вона підійшла до дверей, відчинила їх і скрикнула від несподіванки.
За дверима стояв Пітер Фалько, тримаючись за дверну ручку.
– Кетрін, з тобою все гаразд? – запитав він.
– Усе чудово, – гаркнула вона.
Пітер звернув на Мура суворий погляд.
– Це що, домагання з боку поліції?
– Ми з доктором Корделл просто розмовляли, от і все.
– А з коридору мені почулося зовсім інше. – Пітер глянув на Кетрін. – Хочеш, щоб я виставив його за двері?
– Я сама впораюсь.
– Ти не зобов’язана відповідати на його запитання.
– Я й сама це знаю, дякую.
– Ну добре. Але, якщо знадобиться моя допомога, я поряд. – Пітер кинув Муру останній застережливий погляд, розвернувся і пішов до свого кабінету. З іншого кінця коридору на неї витріщалися Гелена і бухгалтер. Зніяковівши, Кетрін зачинила двері. Якусь мить вона стояла спиною до Мура. Тоді розправила плечі й обернулася. Зараз чи пізніше, але їй усе одно доведеться відповісти на його запитання.
– Я нічого від вас не приховала, – сказала вона. – Якщо я не можу пояснити всього, що сталося тієї ночі, це тому, що я не пам’ятаю.
– Отже, ваші покази поліції Саванни були не зовсім правдивими.
– Я була в лікарні, коли мене опитували. Детектив Сінґер обговорив зі мною те, що сталося, допомагаючи скласти докупи всі деталі. Я розказала йому все, що вважала правдою тієї миті.
– А зараз ви не впевнені.
Вона похитала головою.
– Мені важко зрозуміти, які спогади справжні. Я стільки всього не можу пригадати через дію наркотику, який мені підмішав Капра. Рогіпнол. Іноді в мене трапляються видіння. Але які з них правдиві, цього я не знаю.
– Ви досі бачите ці видіння?
– Було одне, минулої ночі. Уперше за кілька місяців. Я думала, що позбулася їх. Я думала, що вони зникли назавжди. – Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Її затіняла висока бетонна будівля. Вікна кабінету виходили на лікарню, і Кетрін бачила нескінченні ряди вікон до палат пацієнтів. Могла мигцем зазирнути до особистого світу хворих і помираючих.
– Два роки – це багато часу, – озвалася Кетрін. – Достатньо, щоб забути. Але насправді, два роки – це нічого. Нічого. Після тієї ночі я не могла повернутися до свого будинку. Не могла зайти до тієї кімнати, де це сталося. Батько сам спакував мої речі і відвіз мене до іншого місця. Хто б міг подумати, що я, старший інтерн, яка звикла до крові і людських нутрощів, так боятимусь. Та від самої лише думки про те, щоб знову пройти коридором і відчинити двері до спальні, я обливалася холодним потом. Батько намагався зрозуміти мене, але він був військовим старої школи. Він не мирився зі слабкощами. Він сприймав це як чергове бойове поранення, яке можна залікувати і жити далі. Він сказав мені подорослішати і забути про це. – Вона похитала головою і засміялась. – Забути. Ніби це так легко. Він і гадки не мав, як важко мені було щоранку виходити за двері. Йти до своєї автівки. Бути у всіх на виду. За якийсь час ми припинили спілкуватися, бо я знала, яку відразу викликає у нього моя слабкість. Я місяцями йому не телефонувала… Мені знадобилося два роки, щоб урешті навчитися контролювати свій страх. Щоб жити нормальним життям й не озиратися на кожен кущ, тремтячи від страху, що звідти хтось вискочить і нападе на мене. Я повернула собі життя. – Різким рухом вона змахнула з обличчя сльози. Її голос стишився до шепоту: – А тепер я знову його втратила…