Вона тремтіла, намагаючись стримати сльози, обхопила себе руками, впилася нігтями у власну шкіру, намагаючись не втратити самовладання. Мур підвівся і наблизився до неї. Стояв за її спиною і роздумував, що станеться, якщо він зараз торкнеться її. Чи вона відсахнеться? Чи, може, сам лиш дотик чоловічої руки розгнівить її? Він безпорадно дивився, як Кетрін ще міцніше обхопила себе руками, і йому здалося, що вона от-от розсиплеться у нього на очах.
Він ніжно торкнувся її плеча. Вона не здригнулася, не відштовхнула його. Він повернув її до себе, обіймаючи за плечі, і пригорнув до своїх грудей. Глибина її болю приголомшила його. Він відчув, що все її тіло тремтіло, наче корабель перед наближенням бурі. Вона не промовила й слова, та він відчував її поривчасте дихання, її приглушені схлипування. Він поцілував її волосся. Він не міг стриматися. Її біль розворушив щось у його серці. Він взяв її обличчя обома руками і цілував її чоло, її брови.
Вона заціпеніла, і Мур подумав, що, напевно, перейшов межу. І відразу відпустив її.
– Вибачте, – сказав він. – Не варто було цього робити.
– Так. Не варто.
– Ви зможете забути все, що сталося?
– А ви зможете? – тихенько запитала Кетрін.
– Зможу. – Він випростався. І повторив, цього разу впевненіше, ніби хотів сам себе переконати. – Зможу.
Вона опустила погляд на його руку, і Мур добре знав, на що вона дивилася. На його обручку.
– Сподіваюся, що зможете, заради вашої дружини, – сказала вона. Її слова мали викликати у нього відчуття провини, і їм це вдалося.
Він розглядав свою обручку, просте золоте кільце, яке він носив так довго, що воно, здавалося, вгризлося йому в шкіру.
– Її звали Мері, – сказав Мур. Він знав, що подумала Кетрін: що він зраджував своїй дружині. І йому нестерпно захотілося все пояснити, знову піднятися в її очах. – Це сталося два роки тому. Крововилив у мозок. Він не призвів до смерті, принаймні не одразу. Шість місяців я сподівався, чекав, що вона прокинеться… – Він похитав головою. – Лікарі називали це хронічним вегетативним станом. Господи, я терпіти не міг те слово, «вегетативний». Ніби вона була рослиною чи якимось деревом. Насмішка з тієї жінки, якою вона була раніше. Перед смертю я не міг її упізнати. Від колишньої Мері нічого не залишилось.
Її дотик приголомшив його, і він відсахнувся. За вікном уже сіріло, а вони в тиші дивилися одне на одного, і Мур подумав, що жоден поцілунок, жодні обійми так не зближують людей, як зараз їх зближує ця тиша. Найглибше почуття, яке можуть розділити між собою двоє людей, – це не кохання чи пристрасть, а біль.
Дзижчання внутрішнього телефону розвіяло всі чари. Кетрін кліпнула, ніби раптом пригадала, де вона є. Підійшла до столу і натиснула кнопку на телефоні.
– Так?
– Докторе Корделл, щойно телефонували з реанімації. Просять, щоб ви негайно прийшли.
У погляді Кетрін Мур прочитав ту ж підозру, яка з’явилася у нього: «Щось сталося з Ніною Пейтон».
– Це стосується дванадцятої палати? – запитала Кетрін.
– Так. Пацієнтка щойно прийшла до тями.
11
Очі Ніни Пейтон були широко розплющені і металися з боку в бік. Її зап’ястя і щиколотки утримувалися медичними ременями, а її сухожилля натягувалися, як мотузки, коли вона намагалася вивільнити руки.