– Я мушу пояснити їй…
– Навіть не смійте їй телефонувати. Ми подбаємо про те, щоб її повідомили. Я призначу Кроу замість вас.
– Тільки не Кроу, – різко відказав Мур.
– Кого тоді?
– Фроста, – зітхнув Мур. – Краще Фроста.
– Добре, нехай буде Фрост. А тепер поспішайте на літак. Вам піде на користь ця поїздка, допоможе трохи охолонути. Мабуть, ви зараз страшенно сердитесь на мене. Але ви й самі розумієте, що це тільки на краще.
Мур справді це розумів, і йому було боляче дивитися на свою поведінку в дзеркало. Він бачив у ньому Порочного Святого Томаса, який упав так низько через свій потяг і бажання. Ця правда розлютила його, бо він не мав для себе жодного виправдання. Він не міг заперечувати, не міг нічого спростувати. Він опанував себе і мовчки вийшов з кабінету Маркетта, але побачив Ріццолі, що сиділа за своїм столом, і більше не міг стримувати свій гнів.
– Вітаю, – сказав він. – Ваша помста вдалася. Вам було приємно встромити мені ножа в спину, правда ж?
– Невже це була я?
– Ви розказали Маркетту.
– Навіть якщо й сказала, то я була не першим копом, який доніс на свого колегу.
Ця уїдлива відповідь спрацювала. Він холодно глянув на неї, мовчки розвернувся і вийшов.
Уже надворі він зупинився, підставляючи обличчя вітерцю. Його гнітила думка, що цього вечора він не побачиться з Кетрін. Утім, Маркетт таки мав рацію. Так і має бути. Так би мало бути з самого початку – він повинен триматися осторонь, не зважати на свої бажання і почуття. Але вона була такою вразливою, і він, як останній дурень, спокусився. Він стільки років тримався однієї дороги, а зараз опинився на геть незнайомій території, що нею керувала не логіка, а пристрасть. Він почувався незатишно в цьому новому світі. Але й не знав, як звідти вибратися.
Кетрін сиділа в автівці і збирала всю свою сміливість, щоб зайти до «Шредер Плаза». Весь день вона зі звичною люб’язністю оглядала своїх пацієнтів, давала поради колегам і вирішувала дрібні проблеми, які завжди виникали під час роботи. Та її усмішки були фальшивими, а під життєрадісною маскою вона ховала гіркий розпач. Мур не відповідав на її дзвінки, і вона не розуміла чому. Лише одна ніч разом, а між ними вже пробігла чорна кішка.
Врешті вона зважилася вийти з автівки і зайшла до Бостонського відділу поліції.
Хоча одного разу вона вже була тут на сеансі гіпнозу доктора Полочека, будівля все одно здавалася їй грізною фортецею, куди краще не потикатися. Це враження підсилив черговий полісмен, який сидів за столом при вході і міряв її прискіпливим поглядом.
– Чим я можу вам допомогти? – запитав він без жодних емоцій, ані вороже, ані по-дружньому.
– Я шукаю детектива Томаса Мура з відділу розслідування убивств.
– Я зателефоную нагору. Ваше ім’я?
– Кетрін Корделл.
Вона чекала у вестибюлі, поки черговий телефонував, і почувалася ніяково від помпезного вигляду лискучого граніту, від присутності всіх тих чоловіків, у формі і в штатському, що проходили повз, кидаючи на неї зацікавлені погляди. То був світ Мура, і вона була тут чужою, ніби пробралася на заборонену територію, де її розглядали суворі чоловіки з пістолетами в кобурах. Раптом вона усвідомила, що припустилась помилки, що їй узагалі не варто було приходити, і розвернулась, прямуючи до виходу. Вона якраз взялася за дверну ручку, коли її окликнув чоловічий голос:
– Докторе Корделл?
Вона озирнулась і впізнала світловолосого чоловіка з приємним і добрим обличчям, який щойно вийшов з ліфта. То був детектив Фрост.
– Чому б нам не піднятися нагору? – запропонував він.
– Я прийшла до детектива Мура.
– Так, я знаю. Я спустився, щоб забрати вас. – Він вказав на ліфт. – Ходімо?
Вони вийшли на другому поверсі, і Фрост повів її коридором до відділу розслідування убивств. Вона раніше не бувала в цьому крилі й дуже здивувалася, що приміщення нагадує звичайнісінький офіс з комп’ютерними терміналами і розділеними скляними перегородками кабінками працівників. Він підвів її до крісла і запропонував сісти. У нього були добрі очі. Він бачив, що вона почувається ніяково в цьому незнайомому середовищі, і спробував бодай якось її відволікти.
– Чашечку кави? – запитав Фрост.
– Ні, дякую.
– Чи можу я запропонувати вам щось інше? Содову? Склянку води?
– Не треба, дякую.
Він теж сів.
– Отже, про що ви хотіли поговорити, докторе Корделл?