Жінка залишає прихисток свого звичного життя. Вона затято притискає до себе вилоги халата. Обхоплює себе руками. Багатьох дітей, голосні крики яких долинають здалеку, вже не раз приводили до неї, а тепер вони вирвані з гармонії танцювально-ритмічної групи, з якою жінка раз на тиждень проводить заняття. Цих дітей дресирували, перетворюючи на хобі для дружини директора. Зрештою, у нашому будинку багато місця, а в нас багато місця для любові до дітей, які вчаться ритмічно плескати в долоні. У школі це дитині придасться, і вона у такт із усіма киватиме або вставатиме, коли буде час іти на молитву. Її син зараз у самій гущавині інших дітей, він виявляє свою присутність кожним своїм криком, який підноситься над іншими, немов брудний вказівний палець. Цей шибеник вкусить будь-чию канапку, адже в будь-якої дитини є батько, і будь-який батько мусить заробляти гроші. Літаючи туди й сюди на спортивних лижах, він тероризує малят, які з’їжджають із гірки на санках. Він виникає, мов яскравий відблиск новітнього сузір’я, у якого досить зірок, аби щодня бути одягненим в усе нове. Проти нього ніхто не підвищить голос, лише за спиною дехто тайкома й марно погрожує йому кулаком. Він розглядає себе як продукт свого батька.
Жінка не помилилася, вона нерішуче піднімає руку, щоб зупинити сина, що грається вдалині, — вона впізнала його з голосу. Він змушує дітей підладжуватися під свої крики. Він перекроює їх на свій лад, підрізує словами до розміру невеликих брудних горбків, якими рясніє зимовий краєвид.
Жінка виводить у повітрі письмена. Їй не доводиться заробляти на життя, її щосили обробляє чоловік. Увечері він приходить додому з праці і — він заслужив це право — ставить на ній свій підпис. Дитина — річ не випадкова! Дитина належить йому! Перед батьком уже не маячить лик смерті.
Не знаходячи виходу своїй любові, жінка намагається витягти сина з малої купи дітлахів. Він дереться як на пуп, анітрохи не втомлюючись. Невже він з’явився на світ з її печери вже в такому вигляді? Або, може, говорячи словами Батька його Небесного, його вистругали, рухаючись манівцями мистецтва, несхожим на однолітків? Від інших, хто налаштований інакше, дитина вимагає дотримання своїх прав, величезних, як державний договір, дитина говорить словами свого батька: стань більше, ніж можеш! Прекрасно! Чудова ерекція! Чоловік завжди так себе підносить, щоб у будь-яку хвилину він міг на себе подивитись. І дитина, зроблена з матеріалу, що вже давно, немов жужіль, відпав від нього (форма материнської утроби подібна до дзвона), за кілька років теж гордо прискатиме просто в небо, де малі світу сього вже очікують на полуденок.
Дитина пробивається крізь юрбу друзів і кінокамер, немов у гостинні двері.
Холод пронизує жіночі ступні. Підошви капців такі тонкі, що слова доброго не варті, так вона й сама нечасто рота розкриває. Капці не рятують її від холоду цього світу. Вона плететься далі. Їй варто пильнувати, краще послизнутися на рівному місці, аніж стати жертвою погоні, але зате яка втіха — гнати й цькувати інших! Адже саме так все й відбувається, коли представники сильної статі радше зле, ніж бідно виявляють свої здиблені позолочені голівки, оточені меблями, єдиним довірчим свідком їхніх обдаровань. А якби їх одного разу скинути з вершини бажань? Жінка міцно тримається за поруччя й непохитно просувається вперед. Люди навколо тягнуть додому кошики із продуктами, адже для родини їжа — основний продукт і сенс життя. Вівсяні пластівці хрумтять на зубах у жінок, мені здається, вони бояться того, що могли б витворяти одна з одною дорогі приправи на домашній пательні. Чоловіки сідають навказ перед своїми тарілками. Безробітні, що їхнє життя різко відрізняється від того, яке нам заповів Бог і на яке він благословив нас шлюбом, можуть собі дозволити просто жити, але жодні більші переживання їм вже недоступні — ні на майданчику для дорогих вечірніх ігор, ні в кіно на цікавому сеансі, ні в кав’ярні з вродливою жінкою. Безкоштовно можна користуватися тільки власною родиною. І одного від іншого відокремлює статева приналежність, якій природа навряд чи планувала надати саме такої форми. Природа ділиться з нами, щоб ми живилися її продуктами й щоб нами живилися власники фабрик і банків. Банківські відсотки позбавляють нас волосся на голові. І лише те, що творить вода, нікому не відомо. Зате відразу видно, що ми з нею творимо, коли целюлозна фабрика випорожняється просто у струмок, який кудись поспішає. Струмок несе вилите в нього далі, туди, де люди із задоволенням харчуються риб’ячими трупиками. Жінки сунуть голови в кошики з покупками, в яких вони несли допомогу на безробіття. Їх веде за собою крамниця, яка розводиться про знижки й спеціальні пропозиції. Так, колись і їм самим було що запропонувати! І чоловіків вони вибирали за статками. Але тепер до них ставляться як до найнікчемніших створінь на біржі праці! Вони сидять за кухонним столом, цмулять пиво, грають у карти: такому терпінню позаздрить навіть собака, прив’язаний перед розкішним магазином з товарами, які сміються нам в обличчя.