Мішки з покупками, що відповідають їхнім бажанням, шарудять у передпокої, супроводжувані стусанами директора. Іноді в нападі люті він раптом топче продукти ногами, так що бризки летять до стелі. Потім він шпурляє дружину просто на розкидані продукти, доповнюючи мальовничу картину жінкою, якій дозволено дихати його повітрям і лизати йому шпичку й дупу. Звичним рухом він швидко ловить на льоту її цицьки, які мало не випадають із сукні, й, перехопивши їх біля самої основи, перетворює на надуті кулі. Він хапає жінку за комір сукні й нахиляється над нею, немов хоче запхнути її в мішок. Меблі пролітають мимо, як під час блискавичного візиту гостей. І от одяг розкиданий абиде, й обоє вони вгрузли одне в одного сильніше, ніж прихиляються одне до одного. На цьому вигоні вони пасуться вже багато років. Здригаючись, директор витягає свій знадібок, і штука ця в нього зовсім не паперова. Тут у нас важкий товар, особливо затребуваний у важкі часи. Люди полюбляють показувати один одному найсокровенніші штуки, аби продемонструвати, що їм нема чого приховувати, бо те, що вони говорять своїм невичерпно струмливим партнерам, — правда. Вони висилають уперед свої члени, єдиних посланців, які завжди вертаються назад. Про гроші такого не скажеш, хоча гроші ми любимо більше, ніж роги й копита коханих, які гризуть собаки. Любовний продукт у супроводі конвульсій і стогонів хлюпає назовні, маленькі млинки тіла скриплять жорнами, і скромна власність, обтяжена лише відчуттям щастя, навіяна самотнім базіканням телевізора, ллється назовні, струмок виливає в самотній ставок сон, у якому розливаються мрії про більший крам і про дорожчі харчі. І людина розцвітає на березі.
Жінка лежить на підлозі, розкрита навстіж, відкрита усьому світу, покрита слизькими роздавленими продуктами, і її приводять у стан шаленства, доводять до афекту найефективнішим способом. Розпоряджається нею тільки чоловік, розпоряджається нею тільки він один. І ось він уже вивалюється із себе назовні, прямо в порожнечу умебльованого помешкання. Його більш-менш удовольняє тільки власне тіло, і якщо він захоче, то може дати йому розгулятися в спортивному азарті, щоб почути його звуки й відзвуки. Жінка розкидає ноги як жаба, щоб чоловік міг зазирнути в неї ще глибше, аж до потаємних глибин окружного карного суду, зазирнути й усе в ній вивідати. Він облив і обляпав її від верху до низу, і вона підводиться, скидаючи із себе останні лушпайки, йде по губку, щоб очистити чоловіка, непримиренного ворога її плоті, очистити від себе й від слизу, причиною якого стала вона сама. Вказівний палець правої руки він засовує їй у дупу, і вона опускається перед ним на коліна, метеляючи цицьками, і тре щосили, — волосся в очах і в роті, піт на чолі, слина в шийній ямочці, — тре бліду косатку, тре доти, поки не проливається дружелюбне світло, не спускається ніч і ця тварина знову не починає лупити її своїм хвостом.
Дорогою із супермаркету вони зазвичай мовчать. Деякі з місцевих обганяють їх, демонструючи кінські сили своїх авто, і таких директор запам’ятовує назавжди. Вздовж дороги стоять молочні бідони, овіювані пустельним диханням атома. Сільськогосподарські кооперативи, що їх підганяє конкуренція, сновигають туди-сюди, щоб не бачити дрібних селян, які дають обмаль молока, — їх навіть не знекровиш до решти. Жінка вкрита туманом свого мовчання. Іноді вона раптом, щоб позлити чоловіка, починає нестримно глузувати з його педантичних патріархальних поглядів, у полоні яких перебуває його мозок, коли він стежить за пальцями касирки. Як і багатьом дружинам безробітних чоловіків, касирці нізащо не можна помилитися. Директор нишком підкрадається до неї, і вона ще раз набирає на касовому апараті всі цифри, щоб не дай боже не приписати зайвого, все відбувається майже так само, як на його фабриці, хіба що тутешні люди менші та й носять вони жіночі сукні, з яких визирають, оскільки одяг, у який одягає їх родина, завузький для них. Вони складають крила, і з їхніх тіл з’являються діти, у щойно розплющені очі яких батьки метають блискавки. Дикі юрби покупниць у набувацькому азарті протискаються повз тих, хто зачаровано завмер перед товарами, проносяться мимо, щоб незабаром знову зникнути у своїх могилах. Їхні голови, немов скелі, стирчать у відділах дешевих розпродажів. Ніхто їм нічого не дарує, навпаки — їхні доходи, одержувані на паперовій фабриці, стають меншими. Вони із жахом застигають перед своїм начальником, здибати якого тут ніяк не очікували. І гадки не мали. Як часто ми відчиняємо двері людям, яких ми зовсім не чекали і яких нам доводиться годувати. Солоні палички й рибки з тіста, а також картопляні чіпси — це все, чим ми можемо їх вразити.