Жінка безглуздо гамселить кулаком по поруччях. Остання халупа залишилася далеко за спиною. Дитячий гамір явно свідчив про те, як прекрасно можна жити, якщо звикнути до даних умов. Жінці завжди доводиться йти іншими шляхами, широко розкривши очі. Її завжди щось вичавлювало назовні з тюбика житла. Вона вже не вперше йде з дому, а кілька разів її, очманілу, доправляли у поліцейський відділок. Там її дбайливо підтримували руки поліцейських чинів; із бідним людом, який засидівся в шинку, у відділку розмовляють по-іншому. Зараз Ґерті тихо ступає в оточенні стихій, які незабаром розкинуться під зірками. Син, що залишиться після неї, в’їздить на чужу лижню, голосно волаючи й відчуваючи зустрічний вітер, що сам і створює. Ті, хто і на холодне дмухає, намагаються не перетинати його лижні, однак мати, захоплена його волею, їздить на машині з однієї долини в іншу, аби що-небудь йому купити. Зараз вона немов уві сні. Вона зникла. Сільські жителі погладжують її зображення за шибками й намагаються навернутись їй на очі, щоб вона впустила добре слово в отвір їхньої скарбнички. Вона проводить із дітьми музично-ритмічні заняття за методикою Карла Орффа, від яких малеча, важко дихаючи, часто-густо намагається ухилятися. Ці курси забезпечують батькам місце на фабриці. Дітей залишають у заставу. Вони шумлять і гримлять своїми тріскачками, блок-флейтами, брязкальцями, а чого? Того, що їх, немов приваду в печері, прив’язала до кілочка рука доброго тата з його фабрикою (прихистком). Іноді до них заглядає директор і бере маленьких дівчаток на коліна, грає з ними, поправляє їм спіднички й лялькові сукенки, немов чохли на чайнику, ще не наважуючись побродити в їхніх водних глибинах. Але все вершиться за помахом його руки, діти бряжчать на своїх музичних інструментах, а з-під них, там, де відкриваються тіла, поволі, немов уві сні, виступає на узлісся страшний палець. Лише за годину діти вертаються під надійний захист своїх матерів. Пустіть дітей приходити до мене, щоб родина могла насолоджуватися вечерею в піднесеному настрої на залитій сонцем доріжці й під платівку з гарною класикою. І щойно діти заповнюють кімнату, учителька дістає відклад. Вона сидить собі тихенько у своєму купе, за вікнами якого начальник станції ворушить губами, поки не від’їде потяг.
Директор схвалює все, що робить його дружина, а вона терпить його примхливий м’ясистий відросток. Майже дивно, що так часто його культиватор тоне в її тихій борозні, якій він себе довіряє, і його вантаж ненастанно гепає на палубу її корабля. Іноді з її рукавів лякливо виростає гра на піаніно, але знову швидко відцвітає. Діти нічого не розуміють, вони відчувають тільки, що їх гладять по животу й по внутрішньому боці стегна. Ці немузикальні істоти не вчили іноземних мов. Вони з нудьгою дивляться за вікно, де могли б без перешкод спочити. Директор з’являється, щойно попрощавшись зі своїм божественним хором, у якому мордуються їхні батьки, і цей бог-громовержець тримає кінчиками пальців сунички, які виросли в них ще в холодних, твердих колисках.
Це страшенно дратує чоловіка, бісить так, що він ладен чавити пальцями мух, крихітна перевага, що є навіть у дітей і яку він двома пальцями витягує із плоті своєї дружини. Йому мало того, що жінка просто тут. Йому потрібно розтягтися в ній, задерти ноги, перекидатися, почуватись як удома. Йому хочеться сховатися в ній і трохи перепочити. Іноді, ще тремтячи від гудіння свого важкого інструмента, він майже зніяковіло вибачається перед цим ніжним звіром, на якому він не може поставити своє клеймо, хоча вже проковтнув і встиг знову виплюнути кожний міліметр її шкіри. Отож, далеко заходиш, якщо соромишся своїх солідних сімейних продуктів.