Жінка так утомилася, що готова звалитися всією своєю, ще цілком стерпною, фігурою, що її чоловік ховає від чужих очей. На ній зупинилися очі світу, нехай вона й зробила один тільки крок. Вона похована серед своїх володінь, які високо здіймаються від одного обрію до іншого й піняться від спеціальних засобів. Потім з’являються старанні сільські жителі зі своїми сміливими собаками й під нескінченні розмови про її справи й наміри відкопують її з-під лавини. Ніхто з них не знає, який вона має вигляд, але те, що вона на собі носить, звучить як похвальна пісня, що її громада слухає по неділях у церкві! Тисяча маленьких голосів і вогників, які з трепетом тягнуться до неба з похмурої майстерні, де газети препарують людей і ліплять із їхньої глини горщики. Директор дбає про повний кошик із покупками, і він як той пес, що гордий на своїм смітті. Жінки в селі служать лише гарніром до чоловічого м’яса. Ні-ні, я вам не заздрю. А чоловіки, немов гнила солома, падають на комп’ютерні роздруківки, де розписана їхня доля разом з понаднормовими, на які вона приречена, щоб радісно доторкнутися до кращих струн життя. Часу пожартувати й пограти після роботи з дітьми в них не буває. Газети крутяться, мов флюгер на вітрі, а службовці паперової фабрики в хоровій пісні дають волю своїм почуттям. У школі вони ще були нівроку, хоча я точно не знаю. Їм доводиться все це забути, коли вони стають учнями на виробництві й у торгівлі або робляться чорними дірами в щільній тканині спортивних змагань. Для них улаштовуються всесвітні ігри молоді, але коли вони про це дізнаються, уже запізно, і вони, як і раніше, скочуються вниз по м’якому схилу перед своїм будинком, який веде їх не інакше як до вкритої кіркою льоду дороги в найближчу тютюново-газетну крамницю, у якій вони дізнаються, хто переміг цього разу. Все це вони бачать по телевізору. Вони теж хочуть, щоб їх приготували так само вишукано. Спорт для них — якась святиня, до якої вони можуть дотягтися зі зв’язаними руками. Спорт схожий на вагон-ресторан у потязі: без нього можна обійтися, але він з’єднує марне з неприємним. І по ньому можна куди-небудь пройти.
Дружині директора варто залишити темряву й сісти в машину, щоб не застудитись. Їй не варто пручатись, але не варто й усамітнюватись, як це люблять робити жінки, коли спочатку ставлять перед своєю родиною на стіл їжу, а потім отруюють її скаргами. Чоловік цілий день живе, бачачи перед собою її прекрасний образ, а вона ввечері нудить і ниє. Зі своїх лож перед телевізором, на бруствері яких квіти й листи утворюють колючу загорожу, вони розглядають тугі луки, що їх натягують інші, й безсило послабляють своє власне бажання. Жінки вдягають святковий одяг, готують їжу на три дні, ідуть із дому й кидаються в річку або у водоймище, адже відомо: як постелеш, так і поспиш.
Студент зауважує, що в жінки на ногах — капці. Допомагати людям — його покликання. Жінка стоїть на снігу у взутті з тоненькою, як папір, підошвою, вона з тих підкаблучниць, які проводять своє життя, поїдаючи недоїдки, яких позбулися їхні родини. Вона сьорбає з пласкої пляшки, що він прикладає до її губ. І вона, і сільські жінки, і всі ми стоїмо, звернувши обличчя, з яких тече піт, у бік кухонної плити, і відраховуємо кількість столових ложок, які самі собі роздаємо. Жінка про щось шепоче парубкові, вона потрапила за адресою, бо і йому не раз траплялося, п’яному як чіп, падати через дружній стіл на юридичній пиятиці. Він пильно дивиться їй в очі. Ще не встигли сколихнутися почуття, як вона опускає сонну голову йому на плече. Вищать колеса машини: вона рвонула геть. Звір прокидається, він зачув здобич, і парубок у пошуках якогось дрібняка готовий пошарити в обвислій оболонці цієї жінки. Його чекає щось інше, щось нове, непристойне, несподіване, і на цю подію можна буде накинути вульгарне пальтечко приятельської бесіди. Друзі-товариші вже давно вполювали свого першого недруга і накинули на плечі шкіри, колись вичищені турботливими матерями. Настав момент кинути на розтерзання власним бажанням, які нетерпляче стрибають на ланцюзі, щось цілком поживне, кавалок плоті, вирізаний з іншої людини. Настав час стати великим і сильним і бути в центрі, щоб великі риби в океані ділового життя кружляли навколо тебе. Так, природа сприймає це серйозно, і ми радісно накладаємо на неї пута, щоб домогтися від неї чого-небудь проти її волі. Даремне казяться стихії, ми вже сіли в авто!