7
Куди не глянь, усюди придавлені люди, немов потоки води, падають униз по щаблях і оздоблених ґаночках у невідомість і в безодню байдужності своїх володарів. Одягнені в боязкі шкіри, вони не вибираються за межі встановленої мети. Вранці радіо кричить не своїм голосом, що настав час прокидатись. І відразу ж із-під їхніх ніг тікає тепла земля любові, просочені її потом простирадла. І от вони крутяться навколо своїх жінок і каляють ретельно доглянуте добро. Час м’яко пропливає мимо. Люди повинні виправдати своє існування, перш ніж дотягнуть до пенсії. Перш ніж їх повністю оплатять і їм виплатять за все те, що вони, заплющивши очі, все життя вважали своїм по праву. Вважали тільки тому, що їм, гостям, дозволено було залишатися всередині, тоді як їхні дружини постійно ними користувалися і в такий спосіб зберегли їм життя. Тільки жінки бувають по-справжньому вдома. Чоловіки продираються нічної пори крізь нетрі і вистрибують на танцмайданчик. Паперова фабрика знову випльовує людей, відколи вони багато років давали ужиток. Але спочатку вони йдуть на верхній поверх і забирають свої трудові книжки.
Пані директорка, тиха білявка, живе серед них. Вона навіть не в змозі приготувати гарну печеню, як це роблять наші, щоб знову відчути радість життя. До неї підводять малюків, аби вона навчила їх тупотіти й ляскати. Поки не замовкне ця тривна музика, а над горами не рознесеться виття фабричної сирени. Рано-вранці батьки сонно скеровують свої струмочки в унітаз; фабричні учні прокидаються нагліше, в них уривається музика, тільки-но їх простромив дзенькотом будильник. Напівголі тіла виростають перед люстрами ванних кімнат з новою кахельною плиткою, на шиї блищать ланцюжки, півники голосно покрикують із ширіньок, і теплий струмок тече куди слід. Ранкова туалетна картинка, можливо, схожа на ваш відбиток. Ставтеся до нього так, як би ви хотіли, щоб інші ставилися до вас!
Перед дружиною директора припаркувався автомобіль. Звір визирає із самого себе й стрибає в ліс, де він знаходить тишу й спокій. Щоправда, влітку там, у лісі, погойдуються навантажені по самісіньку зав’язку плоти життя, що їх люди залишають на природі, щоб улегшитися. У машині тепло, небо здається набагато нижчим. Час хилиться до заходу, і виникає взаємна схильність. У лісі бродять козулі, яким узимку доводиться ще гірше, ніж нам. Жінка плачеться, устромившись у панель приладів, як у жилетку, і риється в бардачку в пошуках носової хустинки, щоб угамувати свій сум. Машина рушає з місця, сиплються нещадні питання. Жінка розкриває дверцята повільного автомобіля і кидається в ліс. Почуття переповнюють її, вона повинна вибити їх із себе, як це роблять наші потяги, якщо не замкнути їх як слід у підзорну трубу нашого тіла. Так сказано в книгах, у яких задешево можна довідатися про себе все, бо ж ти сам собі дорогий. Жінка махає руками в повітрі, немовби навколо неї кружляє мошкара або який-небудь інший рій, падає, перечепившись об корінь, роздряпує собі лице сніговою кіркою й зникає в темній плямі лісу. Ні, онде вона, біжить там, попереду! Спотикається об вигнуті чорні гілки. І незабаром вона самохіть вертається до своїх мотузок і нашийників, сідає в машину, без жодного спротиву дозволяє прип’ясти себе до сидіння. Вона виростає в собі самій і готова до своїх послуг. Вона чує, як її почуття наближаються, немов розкотистий грім, і мчать крізь полустанок її тіла, — чисто тобі залізничний експрес. Рух повітря, викликаний начальником станції, що змахує своїм тонким жезлом, майже збиває її з ніг. Вона дослухається до себе. Вона слухається тільки своїх команд. Для всіх цих чутливих істот шум силових струмів, який наповнює їх, править за небесне провидіння. Які дивні ці люди, у котрих досить часу, щоб дістати посвідчення льотчика для своїх почуттів, які пурхають туди й сюди без усякого автопілоту, і політати як слід у собі самому!