Ця жінка, що доскочила середини життя, частенько любить помріяти про те, що їй треба вибиратися з польотного коридору, призначеного іншим жінкам, які приліпилися до неї своїми роздутими стегнами й грудьми, вирватися, аби відправитися в ситіший край, де тобі старанно витруть сльози. Жінка ставить себе за ідола і, як туристка, що купує дешевий маршрут, із задоволенням вирушає до країни обережних пристрастей. Вона зустрічає себе всюди, — де захоче, й одночасно біжить від себе, бо ж деінде можлива чудесна зустріч із власним внутрішнім світом, там, де можна витати в хмарах і вливати в себе з милостивих келихів ще більшу порцію чуттєвості. Вона така сама летюча, як хімічна сполука, що у будь-який момент може звітритися.
Десь так стоїть справа з мистецтвом і з тим, як ми його сприймаємо: кожен відчуває щось своє, багато хто не відчуває нічого, а проте, ми єдині в тому, щоб видобути із себе своє послідуще враження й у недоперетравленому вигляді запропонувати іншому, щоб той його проковтнув. Ми рвемося зі своїх маленьких грубок, немов язики полум’я з охопленого пожежею помешкання. Ми квапимося за своїми потребами, наче до потяга, що ось-ось рушить. Світить сонце, а кімнати, у яких ми кипимо від життєвої спраги, натоплено над усяку міру. Все аж пашіє жаром й насичено духом, підігрітим язичками полум’я, і він підіймається над нами, щоб й інші його теж помітили. Рано чи пізно ми падаємо, бо ґрунт хитається під нашими ногами, ми закохуємося й пред’являємо своїм партнерам вимоги, одна божевільніша за іншу. Яке щастя — бешкетувати в горах, поки не втратиш своєї шапочки з балабончиком.
Студент, осідлавши свого високого й дорогого коня, прихильно слухає, як жінка передоручає йому себе. Унікальний випадок, який привів її до зали власних відчуттів, де тиша просочена гарячковими розмовами, немов фабрична теплиця. З жінки із трепетом вириваються назовні зв’язані в пучки фраз дні її дитинства й брехня про її вік. Вона веде студента схилом своїх думок. Жінка говорить і говорить, щоб надати собі ваги, і мова її відділяється від правди в той момент, коли правда раптом відкрилася їй і кинула на неї прекрасний, але короткий відблиск. Кому схочеться слухати, як домогосподарка розповідає, що її щиросердний рух викликаний плачем дитини або тим, що їжа підгоріла. Що більше жінка говорить, то виразніше росте в ній бажання залишитися загадкою для себе й для цього чоловіка, а він для неї теж загадка. Їй хочеться, аби вони були цікавими один одному настільки, щоб змогли трохи довше залишатися один в одному, а не зривалися б на ноги відразу й не тікали світ за очі.
Але хто ж не відчуває біль як пристрасть? У каструлях, які брязкають кришками, звідки виривається пара, готуємо ми своє почуття. Ну а ті, кого підганяє загроза звільнення? Вони б’ються лобом у ворота паперової фабрики, що її концерн збирається закрити, бо вона стала не надто рентабельною. Крім того, вона забруднює струмок, і вже підростає чимало тих, хто, невміло гострячи тупі пазурі, прислухається до голосу природи, що навчилася, зрештою, розмовляти мовою своїх дітей. Ці нащадки університетів розуміють, про що говорить природа й що діється в її повітряних і водних просторах. І обличчя сперечальників розтягуються в посмішці, адже вони мають слушність. Природа поділяє їхню думку, так само як і їхнє почуття. Ретельно відбираються проби з буйної, неслухняно вируючої річечки, однак деінде знову відкривається нова рана природи, і всі щодуху квапляться туди. За якийсь час у неї з обох кінців викидають людські відходи. Всередину вони потрапили вже у вигляді гною. Так, за допомогою своїх жителів і рушіїв фабрика виробляла папір, наше власне добриво, на якому ми, прокладаючи криваві бганки на диванах, можемо занотувати свої думки. І хай що ми маємо сказати одне одному — солодке Ніщо й солодкі ночі кохання, які ми сподіваємося виростити на її гної до небачених розмірів: хай там що — це наших партнерів не обходить, позаяк вони зайняті власними міркуваннями, які їм доводиться щодня оновлювати й знову заповнювати.
Що сильніше щастя, то менше говорять про нього в цих місцях, щоб не потонути в ньому з головою й не викликати заздрості сусідів. Тим, кого відіпхнула від себе фабрика, доводиться як слід озиратися довкола, щоб знайти крамницю, де їм позичать, крамницю, у серцях власників якої вони зможуть викликати співчуття. Їхні добродії, орли, що вирішують долю дрібної здобичі самим лише рухом своїх авторучок, живуть у сутінках. Але сини Альп безстрашно крокують над прірвою по легких мостиках, їм доводиться згинатися. Їхні кохані живуть неблизько, тому вони приходять до них у гості, вивалюють їх у багні, аби тільки їм подали філіжанку кави з жахливими вершками. Страшна річ, але вони не зауважують того, що відчувають, і не слухають, якщо їм це втовкмачують.