«Ходи сюди!» — кричить вона Міхаелеві, наче їй належить отримати гроші з продавця, який ненавидить нас, покупців, та все ж без нас йому не обійтися. Він мусить викласти на прилавок усі товари відразу, щоб ми могли розплатитися собою. Нарешті ця жінка хоче, щоб скінченне тривало без кінця. Спершу, раз-два (і ви можете спробувати так зробити, сидячи у вашій машині, обмежені в швидкості, так само як і в мисленні), наші губи накинуться одне на одного, потім обрушаться на геть усі порожнини в нас, щоб ми дечого навчились. І ось наш партнер для нас — цілий світ. Ось-ось, за кілька хвилин, Міхаель увійде до Ґерті, з якою він познайомився недавнечко або бачив лише одного дня, увійде, як провідник спального вагона, що стукає твердим предметом у двері вашого купе, перш ніж зробити крок усередину. Він закидає халат жінці на голову і в нараяному самому собі збудженні губами доводить жінку, досі пустельну, до того, що вона боязко встає перед віконцем у чергу, в якій стоїмо і ми з вами, перед касою, в якій матня бубнявіє чималою копійкою. Ми — найзапекліші вороги себе самих, якщо йдеться про смак, адже кожному до смаку щось своє, хіба не так? А що, коли навпаки, коли ми просто хочемо кому-небудь сподобатися? Чим ми тепер займаємося, у своїй страшенній ліні закликаючи чужу плоть, аби вона перейняла нашу роботу?
Міхаель закидає ноги жінки собі на плечі, немов дві тролейбусні штанги. Підштовхуваний дослідницьким запалом, він тим часом видивляється в її непромиту ущелину, в спеціальну складчасту модель, що її має будь-яка жінка, забарвлену в той чи інший лавандовий або бузковий відтінок. Він подається назад й уважно дивиться туди, де він постійно зникає, щоб цілим і здоровим знову з’явитися навіч і дістати цілковиту втіху. Це при всіх його недоліках, поміж яких спорт належить не до найменших. Жінка зве його. Що трапилося з її водієм, з її зводителем? Оскільки нагоди помитися в Ґерті нема, отвір якось неясно бовваніє, немов обтягнутий пластиковою плівкою. Як тут устояти проти спокуси й не засунути всередину свого пустотливого пальчика (можна використовувати й горошини, і квасолю, і англійські шпильки, і скляні кульки), ти відразу пожнеш найбурхливіше визнання з її боку, такої маленької й завжди на щось хворої. Непіддатлива плоть жінки виглядає недоторканною, і на що вона придається? Її використовують, аби чоловік міг боротися із природою. Використовують її і для того, щоб з’являлися діти й онуки, які постигають на полуденок. Міхаель розглядає складну архітектуру Ґерті й кричить на всю пельку. За волосся на лобку він притягує до свого обличчя її пиріжок, який тхне невдоволенням і слизотами, наче збираючись препарувати груп. Про здоров’я і вік коня свідчать його зуби. Ця жінка не така вже й молода, але, незважаючи на це, грізний хижий птах ширяє над її брамою.
Міхаель пирскає сміхом, адже це щось унікальне. Чи порозумнішаємо ми коли-небудь настільки, щоб, займаючись подібними справами, одна людина могла прийти до іншої, говорити з нею і розуміти її? Жіночі геніталії, безсоромно вбудовані в пагорб, відрізняються між собою більшістю ознак, стверджує знавець, як відрізняються одне від одного всі люди, що носять найрізноманітніші головні убори. А в наших дам різного надто багато. Жодна не схожа на іншу, однак коханцеві байдуже. Він бачить те, до чого звик в інших, він бачить у дзеркалі своє відбиття: свого власного Бога, що розгулює по гладі морський, і йде рибалити. Він напружує плоть, і він здатен без зволікання наструнчити чергову клієнтку перед своїм геть мокрим статевим обрубком, аби увірватися в неї й надавати ляпасів. Техніка не є витвором людини, тобто вона не є тим, що робить її такою сильною.
Куди б ви не подивилися, звідусіль на вас видивляються ті, хто сам не свій до екстазу від цього вбудованого, напівавтоматичного товару. Наважтеся хоча б раз на те, що має цінність! Чи воно пробивається крізь жили, що обплутали ваш череп, ваше почуття, пробивається вперед, наче поганенький гід? Нам не обов’язково дивитися на нього, коли воно росте, ми можемо знайти собі іншого вихованця, якого ми розбудимо і якому радітимемо. Проте присмаки як слід перемішано, і ми теж у піднесеному настрої. Наше тісто піднімається під впливом одного тільки повітря всередині, росте над горами, немов атомний гриб. Двері затріскуються, і от ми знову самі. Поруч із нами немає життєрадісного чоловіка Ґерті, що так безтурботно розмахує своїм «пенізликом», немовби його краплі падають із великого дерева, і він не може тепер накласти лапи на дружину ані вибити інструмента з рук дитини. На цю думку жінка голосно сміється. Парубок, який на тлі дерев’яного оббиття стін мав би геть симпатичний вигляд, оскільки він не стоїть як бовван, потужними ударами толока намагається ширше розкрити внутрішній світ цієї жінки. Цієї миті він відчуває радісний інтерес, і йому знайома та зміна, що відбувається навіть із непоказними жінками під впливом дедалі вищої, свіженької й духмяної чоловічої плоті. Плоть є нашим незаперечним осередком, але ми мешкаємо не в центрі. Ми вважаємо за краще влаштовуватися просторіше, забиваючи житло додатковими приладами, які ми на бажання можемо вмикати й розбивати вщент. Жінка в глибині душі вже прагне назад, на свою присадибну ділянку, де вона сама збиратиме плоди своєї чуттєвості й виконуватиме роботу власноруч. Навіть алкоголь зрештою вивітрюється. Однак парубок, майже ревучи від радості із приводу власної зміни, якої він хотів доп’ясти, як і раніше перериває це комфортабельне таксі. Він зазирає під сидіння. Він відкриває Ґерті й знову захляпує її. Нічого не знайшов!