Жінка не встигає спустити очі. Директор не дає їй вирушити на кухню й щось йому зварити. Він рішуче бере її за руку. Спочатку він хоче з нею чимось зайнятися, заради цього він відмовився від двох ділових зустрічей. Дружина розтуляє рота, щоб відмовити йому, але відразу згадує, який він сильний, і знову стуляє губи. Чоловік може примусити грати навіть печеру в скелі, водячи своїм членом, немов смичком по пискливій скрипці. Він постійно заводить однієї пісні, видаючи оглушливі звуки, вражаючі, моторошні, і міряючи дружину поглядом. Згнітивши серце жінка покірно йде слідом за чоловіком. Чоловік завжди напоготові й тішиться сам собою. І бідним, і багатим даровано радісний день, але бідні, як на те, не хочуть обдаровувати багатих. Жінка нервово сміється, коли чоловік, не знімаючи пальта, постає перед нею як мати на світ народила. Він безсоромно вистромляє свого прутня. Жінка сміється голосніше, потім злякано б’є себе долонею по губах. Він погрожує їй побоями. У ній іще відлунює музика з платівки, разом з якою оберталися по колу її почуття й почуття багатьох людей, які прибрали вигляду Йоганна Себастьяна Баха, препарованого на загальну втіху. Раптом з волосся висмикується патик, а промежина пашіє жаром. Чоловіки ростуть стрімко, але їхній труд швидко сходить на пси. Стовбури дерев стоять куди міцніше. Директор спокійним тоном говорить про те, як нарозтвір відчиняються її ворота. Він немов п’яний. Слова його начебто підхмелені. Лівою рукою він міцно тримає жінку за стегно, а правою стягує з неї через голову податливий одяг. Жінка смикається під його вагою. Він голосно свариться, адже він давно заборонив їй надягати колготки. Панчохи набагато жіночніші, та й потрібними дірками користуватися зручніше, бо ті відкривають до них прямий доступ. Він візьме її на пробу, візьме негайно, разів зо два поспіль, не менше, — голосно заявляє чоловік. Жінки заростають кущами надії і живуть спогадами, а от чоловіки живуть миттю, яка їм належить, і з цих митей, якщо обережно, можна скласти затишну гірку часу, і ця гірка теж їхня. Вночі без сну не обійтись, і їм не щастить з дозаправкою. Вони — суцільний вогонь і гріються ним, тим, що палає в маленьких посудинах. Дружина директора дивом стала неплідною, бо тайкома приймала пігулки, бо ж вічно несита чоловікова душа ніколи б не допустила, щоб з його резервуарів, заправлених по самі вінця, більше не виливалося назовні життя.
Вдяганки падають біля жінки й лежать, немов мертві тварини. Чоловік і досі в пальті, він стоїть з набряклим прутнем, який випинається поміж бганок його одягу, немов промінь світла, що впирається в камінь. Колготки й трусики утворюють вологе кільце навколо капців, з яких жінка ще тільки вилазить. Схоже, що щастя позбавило жінку здатності пручатись, їй не до снаги це збагнути. Директор важким чолом тицьнувся їй у живіт, кусаючи губами й зубами волосся на лобку. Його хіть завше з ним, і вона повинна бути до цього готова. Він випростується й пригинає голову дружини до свого пляшкового горлечка: хай посмакує! Вона стриножена, і він обмацує її звідусіль. Він розсовує їй щелепи своїм членом і зникає, випитий. Для повноти відчуттів він сильно щипає її за сідниці. Він закидає їй голову назад, аж тріщать хребці у шиї. Плямкаючи, він соває ротом по її соромітних губах, усе схоплено й усе під контролем, життя мовчки спостерігає за нею його очима. Плід однаково дозріє. Усе вийде, коли складаєш людські звички на купу, щоб дотягтися до самої верхівки й зібрати врожай, — для одного з нас плід так і залишиться гірким. Усе обмежено заборонами, провісниками прагнення. На маленькому горбку не зійде занадто рясна рослинність, і наші межі заходять не далі того, що вміщено в нас, а в наших маленьких і тендітних кровоносних судинах міститься небагато.
Чоловік несеться сам-один. Жінці важко витримати ту позу, в яку її поставлено в нього вдома. Вона хитається, їй доводиться ширше розставити ноги, він же безтурботно щипає рослинність у неї між стегнами. Чоловік живе в пеклі свого щоденного буття, однак іноді йому потрібно піднятися з пекла й попастися на соковитому вигоні. Жінка обороняється лише про людське око, їй дістанеться ляпас, якщо вона наважиться відкинути душу чоловіка, що сяє яскравим світлом. Здається, він закинув лишнє. Директора мало не вивертає просто в дорогу й повну чашу власного будинку, у сутінках якого він люто кляне дієту, нав’язану йому дружиною. Вона не хоче впустити його. Але ж він почувається таким величезним, наче він — це усі чоловіки разом. Йому б трохи полегшало, якби він вивернув усе просто між торшерами, однак йому доводиться нести вантаж за багатьох із тих, хто росте як трава на березі ріки й не думає про завтрашній ранок, коли доведеться вставати і брести на роботу. Його звуть Герман. Витягнувши жінку з капців, він кладе її на столі у вітальні. Будь-який перехожий може зазирнути у вікно й позаздрити тому, яку красу ховають багатії від чужих очей. Вона притиснута до стола, її великі груди вляглися з обох боків тулуба, немов теплі коров’ячі коржі. Спочатку чоловік задирає ногу лише у власному саду, а потім виходить за ворота й мітить кожен ріг. Від нього не вберегтися найтемнішим зазубням. Це нормально, як і те, що Ерос ще жодного разу не запалив тонких скалників їхнього шлюбу, такими вже вони вродилися, але залишатися такими їм зовсім не обов’язково. Ні, директор таки відповість на оголошення про знайомства, щоб поміняти свій «форд-імперіал» на нову, потужнішу модель. Якби не страх підхопити найновішу болячку, то робота в божественній майстерні його плоті кипіла б увесь час. І в їхній домівці теж розклеєні плакати на чорній дошці оголошень: голосуйте за хіть, за незалежного народного обранця. Потужні хвилі спрямовуються крізь час, і спраглі чоловіки палають незглибимою пристрастю. Їх вабить далечінь, але придасться і те, що лежить під ногами. Жінка рветься геть, жадає вирватися із цих смердючих пут, якими зв’язані поліна, що нудяться, чекаючи вогню на порозі її халупи. Жінку викрали в небуття, і щодня штемпель чоловіка перекреслює її знов і знову. Вона загинула. Її ноги, що механічно загрібають повітря, він закидає собі на плечі. Зі стола на підлогу летять предмети, що належать дитині, м’яко вдаряючись об килим. Чоловік її з тих, хто знається на класичній музиці. Витягнувши руку, він намацує клавішу. Звучить музика. Жінці доводиться зносити багато чого. Смертні живі працею й зарплатою, але ж без музики теж не обійтися, еге ж? Директор притискає дружину всім своїм тілом. Щоб тиснути на робітників, які залюбки чергують працю й відпочинок, досить його підпису, на них йому не випадає навалюватися всім тілом. Його гострий шпичак ніколи не дрімає. У грудях його спить пам’ять про друзів, із якими він колись навідувався в бордель. Зриваючи із себе пальто й піджак, він обіцяє дружині нову сукню. Він бореться зі сп’янінням, краватка на шиї закрутилась у петлю. Все це я хочу тут і зараз знову втілити в слова! Директор врубив стереоустановку на всю губу, обертається платівка, і директор рухається швидше. Обоє його звукознімачі з розчепіреними пальцями сягають уперед, хапаючи жінку міцніше. Директор повинен показати світові свого прутня! Його задоволення триватиме доти, поки він не досягне дна й поки бідняки, з яких вицідили любов, не покинуть уторованої колії й не вирушать на біржу праці. Усе триватиме вічно, ба — все повторюватиметься знову й знову, так кажуть чоловіки, коли натягають поводи, що їх колись із такою любов’ю тримали в руках їхні матері. Так, усе вийде. І ось чоловік увіходить у свою дружину, як помащений, і знову виходить із неї. Не може бути, щоб природа припустилася помилки, ми не хочемо, щоб на цьому полі росло що-небудь інше. Він і вона утворюють єдність плоті, і наймити, що ковтають сльози, коли їм відмовляють, шаленіють, коли їхні дружини ніжно гладять перелякану забійну худобину. Чоловіки люблять дружити зі смертю, але справу треба рухати. Навіть найпослідущішому біднякові жіночі руки дарують насолоду, і з десятої вечора кожен із них збільшується в розмірах. Для директора час ролі не грає, на своїй фабриці він сам робить час, він пробиває контрольну картку доти, аж годинник заходиться криком.