Усе це належить нам!
Жінка не жаліє своїх голосових щілин, коли машина зі скреготом зупиняється. Вона волає щосили, немов її добре змазали, позаяк вино ще діє й ніжно гладить її зсередини. Вона голосить і голосить, поки ніч не розповзається вгору й ушир і в деяких вікнах не спалахують вогні. Її будинок теж виповнився світлом, і важкий чоловік, що керує фірмою, розряджається у своє звучне тіло, можливо, від хвилювання із приводу того, що вже вважав назавжди загубленим. Він стоїть перед теплим барлогом, у якому усі прилади й начиння здатні виконувати будь-які фокуси навіть на примху дитячих пальчиків. «Ґерті, це ти?» — запитує він, стаючи понад свій вузький обрій. Хто з нині живих захоче що-небудь втратити? Незабаром він, дякувати Богові, знову намацає епіцентр між її ніг, перевіряючи, чи годівниця висить досить високо, щоб до неї не добрався ніхто інший. Щоправда, тепер у ній повно крихт. Його вірний інструмент попрацює там, у рідному містечку, що дісталося йому після одруження, там, куди не ступала чужа нога. Вже краще йому вірити в це. Він не квапиться, коли йдеться про вибір між декількома богами (спорт і політика), але дуже швидкий, коли передніми копитами ступає на сцену, де все стосується його самого й чину його. Парубок не спускає очей і чемно вітається. З машини жінку разом з її халатом витягають боком, і вона явно не виявляє бажання злягтися знову. Вона переверталася то на спину, то на живіт і погребла під собою хлопчиська-бешкетника, молоде тіло, що наразі знічев’я снує думки про їжу. Коли чоловік привітає її на порозі, вона вже знає, що зараз він щонайменше присмокчеться до її вух. Незабаром він почуватиметься добре, тому що володіє не тільки жінкою, але й мистецтвом, цим грізним мисливцем, який полює в нас і в стереоколонках. Директор уже нашіптує на вушко дружині масні непристойності про те, що з нею незабаром з її згоди станеться. Як чудово, жінка знову вдома, дитині потрібна мати. Вона демонструє йому чимало важливих речей, які йому й без того добре відомі з телевізійних передач.
Бог як природа виявляє себе в голосах, які долинають іззовні. Там живуть службовці, вони розводять руками, однак ніщо не падає в їхні простягнені долоні. У їжі, що вони їдять, розкриваються рани, завдані тварині за життя. Вони поїдають і те, що випекли самі, грудкувате, подібне до їхніх тіл, їхнього неприємного сміху. Безформне, як їхнє кодло, як їхня люта спадщина, що тягнеться слідом за ними, як слиз по лицю. Їхні діти! Їхні довгі каравани (на Голгофі життя) нервують людей своїм захопленням, тим, що вони, так само як і телебачення, називають спортом. Іноді невелика частина людства розламується на кавалки, ви хіба ніколи цього не зауважували, коли сиділи в громадському транспорті поруч із ким-небудь, з екологічно чистим продуктом природи, бо ж у вас, як і в нього, немає грошей на авто? Коли так, то крім вас цього більше ніхто не помітив. Деякі з їхніх нащадків, зроблених ними вночі, не придатні навіть для роботи на фабриці. Вони — дихання, просочене парами перегару. Здається, їх не обходять навіть власні важкі недуги. Ви побачите на екрані щиру згоду, як у пана директора, що живе в із дружиною й дитиною в домашньому теплі й затишку, побачите, як тіні їхніх тіл накладаються одна на одну, затемнюючи полудень, поки іншим доводиться махлювати. Це й багато чого іншого ви побачите на екрані, створеному вашою бідною цікавістю (адже ви хочете бачити самих себе, хіба що в зовсім іншій ролі й, по змозі, не в картонному обличчі!). Люди в селі бачать, як директор ходить колами під скляним ковпаком свого бажання, і зауважують, що там є місце щонайменше ще для однієї людини, і цю кандидатуру він вибрав собі сам. Усі працюють на його фабриці. Ця худобина дістається на електричках, затиснута в незручних купе, де всі жують свою ковбасу й чекають гіршого (що держава засуне їх іще далі в тінь). Ніч повільно опустилася й заповнила нас. Що ж, тоді спімо.
Директор підходить до тачки й наполовину витягає звідти свою дружину, наполовину вона сама витягає себе з вологих рук студента й ступає на землю тутешнього мальовничого краю. Ми бачимо, як парубок, шустрий фацет, якому відкрита широка дорога й не потрібна паперова фабрика, чемно допомагає доставити жінку, мов яку постилку, у її звичний свинячий закут. Ось вона і там. Він чує свою розповідь про те, як підібрав її, п’яну, на путівці. Вона, як і раніше, виглядає так, наче сама не своя, нічого не второпає, тремтить від холоду. Просто перед входом їй наказують зібратися на силі, щоб переступити через поріг. От і собача будка, що з’являється там, де відпочивають її кохані, котрих вона зробила такими своєю власною працею. Ледь укрившись від ока Божого, вони сунуть їй долоні між стегон. Так, вони не можуть дати спокій своїм статевим органам, їхні маленькі стовбури мусять постійно вивергати вогонь. Їм належить те, що вони (у своїх вічних побрехеньках) перетворили на якийсь невгамовний прутень, що його носить із собою хижак. Навіть дитина виявляє бажання побути вдвох і реве щосили (син кричить двічі, як особистість і як її заступник у малій, але точній копії!). Директор заряджає й перезаряджає грізну зброю, що висить нижче пояса. Дитину, крім мистецтва й спорту, цікавить ще й поп-музика по радіо, там її ганяють по колу. Власне, мені не шкода дитини, адже її мати повернулася до домашніх берегів і судків. Вона пристала до плеча чоловіка, немов шевська смола — до кожуха. Його інструмент уже обмацує зсередини стінку штанів і тягнеться до рідної дірки. Жінка зм’якла у своїй збруї, якої вона сьогодні не прала, бо для цього існує прислуга. Наймані руки нині дешевші від грибів, для жінок на фабриці більше немає місця, де вони могли б з’явитися на поверхні цього світу, не стаючи відразу причиною появи живої істоти. Жінок день у день постійно виробляють або викидають у глибоку ніч. Вони народжують дітвору. Нам уже спадало на думку, що у нічний час тільки заможні переступають поріг безтурботного царства насолод, і тоді їм, нарешті, доводиться потрудитися! Колись же і їм доводиться це робити, якщо вже вони одного разу з’явилися на світ й сидять у своєму «мерседесі»: лише їм дане право привласнювати.