Ніжно, немов приборканий грім, а він буває таким, коли добре розташується на своїй дружині, директор схиляється над її шкірою, що випускає тваринний запах. Жінка хоче спати. Однак її недружньо налаштували, коли вона перейнялася подібним бажанням. Її переповнює недавнє минуле. Якщо ми тісно пригорнемося одне до одного, ми теж зауважимо: майбутнє належить молодим, якщо вони дістали освіту, а батьки навчилися нацьковувати їх один на одного на дешевому м’ясному прилавку життя. Діти сусідів падають, — чисто гнилі плоди з дерева. А жінка вже відкрита назустріч безнадійній любові, ніжній, наче кроляча клітка на другий день після битви; вона витягла всередину всі меблі й наклеїла на себе квітчасті шпалери! Лише вузенька стежинка веде від її щілини туди, де разом з моїми читачами стоїть студент і чекає, щоб йому знову дозволили ввійти, йому, освіченому, з м’яким чуттям. Якщо ми триматимемося разом і триматимемо в руках усе, що маємо, то наші передчуття виправдаються. У нас немає жодної необхідності! Якщо нам взагалі дозволено жити гарним життям, то якнайбільше — жити в спогадах милої худобини, якій ми принесли корм, або в пам’яті милого чоловічка, якому ми згодували себе до решти. Директор будь-якої миті може викинути свою дружину в сад, нехай пильнує, коли ще раз намаже тушшю вії. Тоді він їй як слід вмаже, і тоді знову, немов джерело в лісі, проб’ється на поверхню його бажання й марні сльози забруднять її лице до невпізнання, а пурпурні плями (Ґерті!) розцвітуть на луках її тіла. Кожного можна втихомирити не тільки злиднями, але й в інший спосіб, коли день розгорається вдосвіта й кава розливається в ковтку. Нам погано, коли ми, жінки, нічого не любимо, крім опоряджання наших кімнат, і коли ніхто день у день не відкриває нас, щоб перевірити, чи не додалося, бува, чого-небудь до нашого постійного вмісту. Страх тут ні до чого, ми не міняємося. Незабаром нами прикриють прірву, як ми намагаємося покрити наші домішки на одну родину свіжою м’якою покрівлею, і відсотки за кредити падають на неї, немов тінь. Шеф після цього вирушає до нас у хлів — до худоби, де ми прикуті ланцюгами наших бажань і де нас топчуть. У кого є невеликий двір і будиночок на додачу, той першим відчує смак безробіття. Так кажуть люди, які скуповуються в небесних бутиках, а потім сяк-так впихаються за свої письмові столи, де вже ніхто не зможе їх укоськати. Не допоможе навіть легке тертя, з яким вода ллється на статевий пензлик, на пензель, яким ви розмальовуєте свої бажання, навіть це не піддобрить вас, аби ви ставилися краще до вашого живого добра, до цих боязких службовців у ваших камерах смертників. Багатьом з них доводиться добиратися кілька годин, перш ніж вони з’являться вдома перед своїм коханим партнером і зможуть увімкнути струм, який змушує стільці здригатися.
Якщо ви збудували чудесний будинок, у якому вас трясуть, немов мішок, за комір, то вам нема чого харчуватися в чужих ресторанах. Тінь падає на вулицю. Люди, що вертаються з роботи, хочуть зазирнути на вогник, перекинути гальбу пива. Чоло директора не має на собі відбитка особливого зусилля. Скрипаль-віртуоз із нього як із малої сідниці, проте, попри це, він прочісує дружину вздовж і поперек за п’ять хвилин. Він добряче пружиниться, торкаючись своїм теплим смичком її вимені. Ви бачили, як він знову заклепав їй рота? Його крила відчувають певні труднощі при паркуванні. Бо ж чоловіки завжди люблять обрушуватися в маленьку крамничку наче водоспад, і вони завжди квапляться. У них палає лютий вогонь, коли вони щодня виточуються у ваше лоно! А вулицею йде у своїх справах поліціянт, щось занотовуючи. Йому не раз доводилося бачити таку ось сильну людину, що боязко стала перед заборонним знаком, але своїх жінок у тихому й теплому місці такі, як він, ганяти вміють! (Ця дичина завжди напоготові. Гардини ковзають у його холодних долонях, які не торкалися нічого іншого, крім білизни.) Цей пан являється цій жінці як знамення з неба, у ньому пробудилася потреба в порушенні. Язик його відміряє удари пульсу в її соковитій лійці, затиснутій між ніг. Треба вміти й кулак показати, гепнути ним по столу. Десь в інших місцях торохтливі люди регулюють свої вихлипні труби й розігрівають двигуни, щоб не спізнитися на роботу. Однак увечері вони, як пожежа, переливаються через огорожу, коли жінка погано приготувала їжу! Тут уже оглядайся на задні колеса, і жінка тягне голову догори, немов вона разом зі своїми саднами й ґулями дерлася навпростець через Альпи. У цих людей не залишилося зайвого часу, щоб страждати й марніти через прекрасну ціль, у якої попереду відстовбурчуються груди (де треба, щоб усе палало). Навіть наші машини з’їдають наше останнє пальне.