Дехто сьогодні знову не з’явився в церкві, де зі статуй сочаться краплі, а інші знову не опинилися серед обраних. Лісоруб під своєю зашкарублою шкірою й під звучні зведення щодо погоди проживає коротке життя у своїй дружині, що працює в універмазі. Її становлення пройшло від школи до сінника, і от їх уже троє, і вони тішаться життям на кухні, у їхній життєвій майстерні, де їх обробляють і не обтісують, адже іншого приміщення в них немає. Їм доводиться залишатися одне з одним. Природа збиває людину на її натуральну мірку, а потім приводить її у трактир, щоб людині можна було виступити з берегів. Удома вона застигає перед продуктами своїх почуттів, перед дітьми, і міркує про те, як би краще ганяти їх по будинку й розмазувати по стінках. Іноді діти тут кінчаються раніше, ніж їх устигають створити батьки, шарпаючи одне одного слизовими оболонками. При цьому потрібно гарантувати сталість і розвиток, у той час як хазяї країни отруюють дерева по загумінках, а папір, що його виробляють робітники, років за п’ятдесят стане своєрідним небесним знаменням. Марним, як їхній гнів. Безглуздим, як питання, чи носити жінці штани, чи спідницю — штани їй удома надягати не дозволено. Як їхні травми, що їх вони дістають на роботі, аж урешті виявляться ні в кут ні в двері, тоді і їхні задоволення швидко тануть. Біля стовпчика вони підставляють долоню під струмінь. І чутливі груди жінки перетікають у безформну нижню частину її тіла, де гілкується рослина, у яку люто вгризається лікар. До лікарні через кожну дрібницю не лягають. І в якийсь момент розлютовані раптом відчувають голод і стріляють собі прямісінько в голову з мисливських рушниць, які заводяться в потаєних куточках будинків, немов цвіль. Щонайменше, вони виявили у вашій особі старанного й чесного майстра, щоб дитина, перш ніж накласти на себе руки, вивчилася на автомеханіка.
Дружина директора приводить себе до ладу — це написано в неї на обличчі. Вона вичепурюється. Природа надає їй для цього свій покрив. Жінка під шаром косметики, з якою вона почувається людиною, долає більший простір, аніж його утворюють усі гори загалом. Тому вона не сподівається на природу в тому, що стосується її особи. Велика сила природи забиває їй дух, і жінка сідає у свою машину. І ось у батьківському краї уяви вона бачить свого нового зброєносця, і на себе вона дивиться геть іншими очами. Нехай її передчуття влучать у ціль! Навколо на неї видивляються пташині голови загублених людей, насаджені на палі її паркану. Жінки в селі дивляться так, немов ніколи не бачили інших країн, крім своїх маленьких володінь, де вечорами їхні володарі вдихають у них свій подих. Ще від своїх матерів вони навчилися постійно звертати увагу на гроші й дивуватися зображеному на них обличчю. Між сотнею і тисячею величезна різниця! Між ними лежить цілий світ, здатний перекинути міст через прірву. Жінка на автомобілі намотує на колеса серпантин шосе. Їй знову хочеться, щоб парубок, лекцією якого вона вчора насолоджувалася, якнайшвидше звернув у її бік свою сильну промову. Жінка є серед нас, біля підніжжя недоступних сходів. Гори поцятковані ущелинами, але ми залишаємося внизу, ми занадто безпомічні перед диким началом у нас. Парубок широко розкриє очі, коли побачить нову зачіску. Десь так стоїть справа з людьми, які перебувають саме посередині: між своїми тваринами, про які вони піклуються, — сотні форелей здохли в струмку, бо занадто швидко скинули воду із греблі, — та своєю роботою, що її вони собі забезпечили. Робота — недбалий подарунок власника фабрики. Так ми описуємо дитя і його розумовий вміст.