Робота статей, виконана сьогодні директором і пані директоровою, — спасибі за подвійний аксель і за потрійний ритберґер[' Назви стрибків з обертами, які виконуються у фігурному катанні.] — робота, під вагою якої вони із трепетом розцвіли, щоб потім витерти рота, наче після сяк-так покиданої до рота їжі, ця робота на сьогодні, можливо, закінчена, але цілком бути впевненим не можна. Завтра, вдосвіта, у темряві, ми з радістю знову з’явимося на світ від фар поштового автомобіля, а заразом — майбутні роки. Ніщо, крім цього світла, не пестить бідні тіла, які безсоромно виявляють себе в ранковій смердоті своїх вихлопних газів. Лотерейні квитки, про які вони постійно думають, потрібно вміти привласнювати, а не тільки роздавати.
Директор белькоче люблячі й напучувальні слова, він, ця приватна особа, повідомляє про себе й про свою програму. Він знову живе у своїй стихії, у грошах. Чим би він був без своєї дружини, як він уперто її називає. Вільною від керма рукою він обіймає її тіло, керма, принаймні, там. Гори нависають над ним, немов теплий і сумирний звір, він уже оббрив їх наголо. Зайву машину вони приспали й, закривши, поставили на стоянку, як зробили це зі своєю дитиною. Вони зосередилися тільки на своїх статевих органах, які пробудилися до веселощів. Жінка може купувати різний крам, як і личить жінці. Вони будують плани наступного дня, обговорюють усі його можливості. Директор говорить про те, як невтомно й на різні лади він хитатиме юрту своєї дружини завтра й у наступні дні. Нагорі, у бюро, йому потрібен рейвах, аби унизу його член міг задовольнитись й потрапити в лапи дружині. Може, дружині до душі щось особливе, за чим вона завтра сліпо піде, коли вирушить за покупками? Надійна дороговказна зірка дружини сяє над цим чоловіком до завтрашнього ранку, він ніжно пасеться на її шиї: водії, дивіться на дорогу, не відводьте погляду! Із чоловіка ще летять краплі поту й сперми, він від цього не меншає, не скорчується. Він з усмішкою обертає до своєї дружини зустрічну молитву, до дружини, що її він зросив своїм струменем. Його м’ясиста калитка тихо приліпилася до жилавого стебла. Яка це полегкість — рушити у чарівну ніч, якщо завтра не доведеться похапцем залишати будинок, осліплений світлом кухонної лампи, разом з іншими пірнаючи в темряву. Як прекрасно, коли вогонь у людині, ще й помножений зусиллями партнера, розпалюється в нашому моторі. Очищений і оновлений директор знову ляже зі своєю Ґерті у ліжко й увічнить себе в її кущику, бо ніхто інший не підніме так швидко ногу й не мчатиме в палаючому потоці. Хто знає, може, сьогодні їх знову заллє солодкими стогонами, що їх видають тіла, бажаючи знову перекусити? Жінка намагається запнути сукню на грудях, у неї мороз за спиною ходить. Чоловік вимагає, щоб вона ще трохи побавила його й жителів округи, що живуть у маленьких присінках пекла: «Прошу тебе, Бріґітто, та ні, Ґерті!». Сукню, що її вона загорнула на груди, він розкриває знову, вона ж іще не зовсім видихнула, ця Ґерті, я маю на увазі, у неї щось жевріє ще під попелом. Пічка в машині поки не нагрілась, а ось чоловік уже розігрівся щосили. У нього це швидко, на підборідді в нього подряпина, залишена нігтем Ґерті. Назустріч їм не суне жоден самотній подорожанин, який хотів би ще трошки попишатися перед своїм будинком разом з яким-небудь друганом. Не видно нікого, хто розгледів би печать влади на чолі з директором фабрики. І тому йому доведеться відтиснути печать бодай на своїй дружині, як знак, що вона заплатила за вхід і справді хоробро вийшла на вулицю із затишного тепла своєї статі. Тепло на кухні бідняків підтримують тільки в грубці.